21 Частина (2)

— Ти кохана.

— Аххх, вірний̆, вірний̆ Дункане.

— Прошу, не називай̆ мене так, — заблагав він.

— Але ж ти такий̆, — відповіла вона. — Вірність — це вартісний̆

товар. Йогоо можна продати... купити — ні, але продати можна. — Мені не подобається твій̆ цинізм, — промовив він.

— До дідька твою логіку! Це правда!

— Спи, — наказав він.

— Ти мене любиш, Дункане? — спитала вона.

— Так.

— Це одна з твоїхх брехень? Одна з брехень, у які легше повірити, ніж у правду? Чому я остерігаюся вірити тобі?

— Боїшсяя моєї̈ інакшості, тому що боїшсяя своєї̈ власної̈.

— Будь мужчиною, не ментатом! — різко промовила вона.

— Я ментат і мужчина.

— Якщо так, то чи зробиш ти мене своєю жінкою?

— Зроблю все, чого вимагатиме любов.

— І вірність?

— І вірність.

— Ось цим ти й̆ небезпечний̆, — сказала вона.

Їїї слова занепокоїлии йогоо. Хоча на йогоо обличчі не здригнувся

жоден м'яз, вона знала це. Йогоо неспокій̆ вона бачила в пророчому видінні. Вона відчувала, що запам'ятала тільки частину того видіння й̆ що їйй треба пригадати все. Існувало ще якесь сприйняттяя, яке начебто не стосувалося органів чуття, якась

деталь, що приблукала в їїї думки нізвідки, як, наприклад, ясновидіння. Ця деталь ховалася в тінях Часу, і була вона нескінченно болісною.

Емоція! Ось що це — емоція! Вона з'явилася у видінні не безпосередньо, а як наслідок, за яким Алія могла встановити причину. Вона була обплутана почуттями — сувоєм зі страху, жалю та кохання. Усі вони помістилися у видінні, усі зібралися в одну епідемію, всепоглинну та споконвічну.

— Дункане, не дозволь мені відійтии, — прошепотіла вона.

— Спи, — сказав він. — Не змагайсяя з цим.

— Я мушу... я мушу. Він принада у своїйй власній̆ пастці. Він

стане слугою влади й̆ жаху. Насилля... обожнення — це йогоо в'язниця. Він усе... втратить. Це розірве йогоо на шматки.

— Ти кажеш про Пола?

— Йогоо підводять до самознищення! — задихалася вона, дугою вигнувши спину. — Надто великий̆ тягар, надто велике горе. Спокушають йогоо, щоб відвернути від кохання.

Вона знову впала на ліжко.

— Вони творять Усесвіт, у якому він сам не захоче жити.

— Хто це робить?

— Він! Оххх, який̆ ти нерозумний̆! Він є частиною схеми. І вже

запізно... запізно... запізно...

Кажучи це, вона відчула, що їїї свідомість тьмяніє шар за шаром.

Ось вона вже завбільшки як грудочка там, за пупцем. Тіло та думки розділялись і, безнастанно рухаючись, знову з'єднувалися поміж древніх видив. Алія вловила серцебиття плоду — майбутньоїї дитини. Меланж усе ще панував над нею, несучи їїї хвилями Часу.

Вона знала — це б'ється серце дитини, яка ще навіть не зачата. Одне тільки певне в цій̆ дитині: вона переживе таке ж пробудження, яке колись пережила й̆ Алія. Буде свідомою й̆ мислячою істотою ще до народження.