×

We use cookies to help make LingQ better. By visiting the site, you agree to our cookie policy.


image

"Оповідання" Айзек Азімов, А якщо... (2)

А якщо... (2)

Усе це мало торкало Ліві, вона немов застигла.

Вона сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку, а за вікном, зливаючись в кошлату яскраво-зелену смугу, проносилися дерева, миготіли, наче в скачці, телеграфні стовпи.

Нарешті вона сказала:

— Тож, значить, ось із ким ти одружувався!

Норман подивився на неї впритул і куточок роту в нього здригнувся. Він сказав

безтурботно:

— Це не зовсім вірно, Олівіє. Все ж таки моя дружина — ти. Згадай про це, будь

ласка.

Вона рвучко обернулася до нього:

— Так, ти одружився зі мною... тому що я повалилася до тебе на коліна. А якби я не

впала, ти б одружився із Жоржеттою. А якщо б вона не захотіла цього, ти б одружився з кимсь іще. З ким втрапило. Ось тобі й твоя головоломка!

— Дідько... мене... побери!.. — поволі, з розстановкою сказав Норман і долонями пригладив волосся — воно було пряме, тільки над вухами трохи кучерявилось. Могло здатися, що це він схопився за голову від відчаю. — Послухай, Ліві, — продовжив він, — безглуздо ж здіймати галас через якийсь безглуздий фокус. Не можеш же ти мене засудити за те, чого я не робив?

— Ти б так само й зробив.

— Чому ти так вважаєш?

— Ти сам бачив.

— Я бачив якусь безглуздість... напевно, це гіпноз. — І раптом голосно, голосом, в

якому проривалась лють, він сказав чоловічку навпроти: — Забирайтеся, містере Якщо або Як-Вас-Там! Геть звідси! Ви тут не потрібні. Забирайтеся, поки я не викинув вас у вікно разом з вашою хитромудрою механікою!

Ліві смикнула його за лікоть.

— Перестань. Перестань, зараз же! Люди навколо!

Чоловічок увесь зіщулився, заховав чорну скриньку за спину й забився в куточок.

Норман подивився на нього, потім на Ліві, потім на немолоду пані, яка сиділа по інший бік проходу й дивилася на нього з явним несхваленням.

Він почервонів і поперхнувся ще якимись злими словами. В крижаному мовчанні доїхали до Нью-Лондона, ані слова не сказали й під час зупинки.

За чверть години опісля того, як потяг відійшов від Нью-Лондона, Норман покликав:

— Ліві!

Вона не відповіла. Вона дивилася у вікно, але нічого не бачила – тільки скло.

— Ліві, — повторив Норман. — Ліві! Та відгукнися ж!

— Чого тобі? — глухо запитала вона.

— Послухай, це ж безглуздо. Я не знаю, як він це проробляє, але навіть якщо в

цьому і є на гріш правди, все одно ти несправедлива. Чому ти зупинилася на півшляху? Припустимо, що я й насправді одружився з Жоржеттою, ну, а ти? Хіба ти залишилася одна? Звідки я знаю, може до часу мого можливого одруження ти вже була заміжня. Може тому я і одружився з Жоржеттою.

— Я не була заміжня.

— Звідки ти знаєш?

— Вже я б розібралася. Я знаю, про що я думала в той час.

— Ну, так вийшла б заміж не пізніше, як за рік.

Ліві злилася все сильніше. Краєчком свідомості вона розуміла, що злитися немає

причин, але це не втішало. Навпаки, досада зростала. І вона сказала:

— А якби й вийшла, це б тебе вже не стосувалося.

— Так, звичайно. Але це б лише доводило, що ми не можемо відповідати за те, що

було б. Якби та якби, та в роті росли б гриби...

Ліві гнівно роздула ніздрі, але промовчала.

— Послухай, — продовжував Норман. — Пам'ятаєш, ми зустрічали у Вінні

позаминулий Новий Рік? Було багато народу й дуже весело?

— Як не пам'ятати! Ти мені влаштував душ з коктейлю.

— Це до справи не відноситься, та й коктейлю-то було всього нічого. А я ось що

хочу сказати: адже Вінні твоя найкраща подруга, ми з нею дружили з давніх давен, коли ми з тобою ще не були одружені.

— Ну то й що?

— І Жоржетта теж з нею дружила, вірно?

— Так.

— Ну так от. І ти, і Жоржетта, все одно зустрічали б у Вінні Новий Рік, з ким би я не

одружився. Я тут ні до чого. Нехай він нам покаже, що було б на цьому вечорі, якби я одружився з Жоржеттою, і тримаю парі, ти там будеш або з женихом, або з чоловіком.

Ліві завагалася. Чесно кажучи, саме це її й страхало.

— Що, боїшся ризикнути? — запитав Норман.

І, звісно, Ліві не стерпіла. Вона так і підкинулася:

— Нічого я не боюся! Вже напевно я вийшла заміж! Не сохнути ж по тобі! І цікаво

подивитися, як ти обіллєш коктейлем Жоржетту. Вона тобі при всіх надає ляпасів, не посоромиться. Я її знаю. Ось тоді ти побачиш, який шматок в твоїй головоломці відповідний.

І Ліві сердито схрестила руки на грудях та й спрямувала вперед погляд, сповнений рішучості.

Норман подивився на чоловічка навпроти, але просити ні про що не довелося. Той вже встановив на колінах матове скло. У вікно криво світило західне сонце, і віночок

сивого волосся навколо лисини чоловічка відлискував рожевим.

— Ти готова? — напруженим голосом запитав Норман.

Ліві кивнула, і вони знову перестали чути гуркіт коліс.

Розпашіла з морозу, Ліві зупинилася в дверях.

Вона тільки-но зняла пальто, на якому танули сніжинки, і оголеним рукам було ще

холоднувато.

Її зустріли вигуками: "З Новим Роком!" — і вона відповіла тим же, прагнучи

перекричати радіо, яке горлало на всю силу. Ще з порогу вона почула пронизливий голос Жоржетти і тепер попрямувала до неї. Вона більше місяця не бачила ані Жоржетти, ані Нормана.

Жоржетта манірно здійняла одну брову — це вона останнього часу завела таку манеру — й запитала:

— Ти хіба сама, Олівіє?

Окинула поглядом тих, що стояли ближче, й знову подивилася на Ліві. Та сказала байдуже:

— Я думаю, Дик зазирне пізніше. В нього там ще якісь справи.

Вона не прикидалася, їй і справді було все одне.

— Ну, зате Норман тут, — сказала Жоржетта, натягнуто посміхаючись. – Отже, ти

не нудьгуватимеш, любо. Принаймні раніше ти в таких випадках не нудьгувала.

І тут з кухні лінькувато вийшов Норман. У руці він тримав шейкер, кубики льоду в

коктейлі постукували, точно кастаньєти, в такт словам:

— Агов, ви, гуляки-випивохи! Підійдіть, хлебніть — від мого зілля ще не так

гулятимете... Ба, Ліві!

Він попрямував до неї, широко й радісно посміхаючись.

— Де ви пропадали? Я вас сто років не бачив. У чому справа? Дик вирішив вас

ховати від сторонніх очей?

— Налий мені, Нормане, — різко сказала Жоржетта.

— Зараз, — не подивившись на неї, відгукнувся Норман. — А вам налити Ліві? Зараз

знайду келих.

Він обернувся і тут-то все й відбулося.

— Обережно! — скрикнула Ліві.

Вона знала, ЩО зараз відбудеться, в неї навіть виникло якесь смутне відчуття,

немов так вже колись було, і все ж таки це знову трапилося неминуче й невідворотно. Норман зачепився каблуком за килим, похитнувся, марно намагаючись зберегти рівновагу, й упустив шейкер. Той неначе вистрибнув у нього з рук — і добра пінта крижаного коктейлю обдала Ліві, промочивши її до нитки.

Вона задихнулася. Навколо стало тихо, і декілька нестерпних миттєвостей вона марно намагалася обтруситися, а Норман знову й знову, і все голосніше, повторював:

— Хай йому біс! Ах, нехай йому біс!

Жоржетта мовила холодно:

— Дуже шкода, що так вийшло, Ліві. З ким не трапляється. Але це плаття

неначебто й не дуже дороге.

Ліві обернулася й побігла з кімнати. І ось вона в спальні, тут хоч нікого немає і майже не чутно галасу. При світлі лампи на туалетному столику, затіненому абажуром з бахромою, вона в купі пальт, кинутих на ліжко, стала відшукувати своє.

За нею увійшов Норман.

— Послухайте, Ліві, не звертайте увагу на те, що вона бовкнула. Я просто у відчаї. Звісно ж я заплачу...

— Дурниці. Ви не винні. — Вона швидко заблимала очима, не дивлячись на нього. — Поїду додому і перевдягнуся.

— Але ви повернетеся.

— Не знаю. Навряд чи.

— Послухайте, Ліві...

Їй на плечі лягли його гарячі долоні...

Щось дивно обірвалося в неї усередині, немов вона вирвалася з чіпкого павутиння,

і...

...і знову почувся шум та гуркіт коліс.

Все ж таки, поки вона була там... у матовому склі... щось пішло не так, як треба.

Вже сутеніло. У вагоні засвітилися лампочки. Але, це неважливо. І, здається, болісне, щімке відчуття всередині помалу відпускає.

Норман потер пальцями очі.

— Що трапилося? — запитав він.

— Просто все скінчилося, — сказала Ліві. — Якось зненацька.

— Знаєш, ми вже під'їжджаємо до Нью-Хейвену, — розгублено вимовив Норман. Він

подивився на годинник і похитав головою. Ліві сказала з подивом:

— Ти вилив коктейль на мене.

— Що ж, так було і насправді.

— Насправді я твоя дружина. Цього разу ти мав би облити Жоржетту. Як дивно, правда?

Але вона все думала про те, як Норман пішов за нею і як його долоні лягли їй на плечі...

Вона здійняла на нього очі й сказала з жаркою гордістю:

— Я не вийшла заміж!

— Вірно, не вийшла. Але, ось, значить, з ким ти всюди розгулювала – з Диком

Рейнхардтом? — Так.

— Може ти за нього й заміж збиралася?

— А ти ревнуєш?

Норман неначе зніяковів.

— До чого ревную? До шматка скла? Ні, звісно! — Не думаю, щоб я вийшла заміж за Дика.

— Знаєш, — сказав Норман, — шкода, що це так зненацька обірвалося. Мені здається, щось мало б трапитись... — Він затнувся, потім поволі доказав: — У мене було таке відчуття, нібито я вважав би за краще виплеснути коктейль на кого завгодно, але тільки не на тебе.

— Навіть на Жоржетту?

— Я про неї і не думав. Ти мені, зрозуміло, не віриш.

— А може й вірю. — Ліві здійняла на нього очі. — Я була дурна. Нормане. Давай...

давай жити нашим справжнім життям. Не треба гратися тим, що могло б трапитися, але так і не трапилось.

Але він поривчасто узяв її руки в свої.

— Ні, Ліві. Ще тільки один раз, останній. Подивимося, що б ми робили от зараз, Ліві. В цю саму хвилину! Що було б з нами зараз, якби я одружився із Жоржеттою.

Ліві стало моторошно.

— Не треба, Нормане!

Їй згадалося, якими усмішливими очима й жадібним поглядом дивився він на неї,

тримаючи в руці шейкер, а Жоржетту, яка стояла тут же, немовбито й не помічав. Ні, не хоче вона знати, ЩО буде далі. Хай буде все, як зараз, в їхньому справжньому, такому гарному житті.

Проїхали Нью-Хейвен. Норман знову сказав:

— Я хочу спробувати, Ліві.

— Ну, якщо тобі так хочеться...

А про себе вона з озлобленням думала: це неважливо! Це нічого не змінить, нічого

не може змінитися. Обома руками вона вчепилася за його руку вище за ліктя. Вона міцно стискала його руку, а сама думала: що б нам там не привиділося, ніякі фокуси не віднімуть його в мене!

— Заводьте знову свою машинку, — сказав Норман чоловічку навпроти.

У жовтому світлі ламп усе відбувалось якось повільніше. Помалу прояснилося матове скло, нібито розсіялися хмари, гнані нечутним вітром.

— Щось не так, — сказав Норман. — Тут тільки ми двоє, в точності, як зараз.

Він був правий. У вагоні потягу, на передній лавці, сиділи дві крихітні фігурки. Зображення поширювалося, зростало... вони злилися з ним. Голос Нормана затихав десь вдалині.

— Це той самий потяг, — казав він. — І у вікні позаду така саме тріщина...

У Ліві голова паморочилась від щастя.

— Швидше б Нью-Йорк! — сказала вона.

— Залишилося менше години, кохано, — відповідав Норман. — І я буду тебе

цілувати. — Він поривчасто нахилився до неї, неначе не збирався чекати ані хвилини. — Не скаженій! Ну що ти, Нормане, люди дивляться!

Він відсунувся.

— Треба було взяти таксі, — сказав він.

— З Бостону до Нью-Йорка?

— Звісно. Зате ми були б тільки вдвох.

Ліві засміялася:

— Ти жахливо забавний, коли розігруєш палкого коханця.

— А я й не розігрую. — Голос його раптом став серйозним, глухим. — Розумієш, річ

не лише в тому, щоб чекати ще цілу годину. В мене таке враження, ніби я чекаю вже п'ять років.

— І в мене.

— Чому ж ми з тобою не зустрілися раніше? Скільки часу пройшло даремно.

— Бідна Жоржетта, — зітхнула Ліві.

Норман нетерпляче відмахнувся.

— Не жалій її, Ліві. Ми з нею відразу зрозуміли, що помилилися. Вона була радою

мене позбавитися.

— Знаю. Тому й говорю — бідна Жоржетта. Мені її шкода: вона тебе не оцінила.

— Ну, дивися, сама мене цінуй! — сказав Норман. — Цінуй мене високо-високо,

безмірно, нескінченно високо, більше того: цінуй мене хоча б уполовину так, як я ціную тебе!

— А інакше ти зі мною теж розлучишся?

— Ну, вже це — лише через мій труп! — заявив Норман.

— Як дивно, — сказала Ліві. — Я от усе думаю, що, якби тоді під Новий Рік ти не

вилив би на мене коктейль? Ти б не пішов за мною, і нічого б мені не сказав, я б нічого й не знала. І все склалося б по-іншому... Зовсім-зовсім інакше...

— Нісенітниця. Було б все теж саме. Не цього разу, так іншого.

— Хто знає... — тихо сказала Ліві.

Стукіт коліс того потягу перейшов в нинішній стукіт коліс. За вікном замигтіли

вогні, стало шумно, строкато — це був Нью-Йорк. У вагоні знялася метушня, пасажири розбирали свої валізи.

В цьому сум'ятті лише одна Ліві немов застигла. Нарешті Норман узяв її за плече. Вона здійняла очі.


А якщо... (2)

Усе це мало торкало Ліві, вона немов застигла.

Вона сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку, а за вікном, зливаючись в кошлату яскраво-зелену смугу, проносилися дерева, миготіли, наче в скачці, телеграфні стовпи.

Нарешті вона сказала:

— Тож, значить, ось із ким ти одружувався!

Норман подивився на неї впритул і куточок роту в нього здригнувся. Він сказав

безтурботно:

— Це не зовсім вірно, Олівіє. Все ж таки моя дружина — ти. Згадай про це, будь

ласка.

Вона рвучко обернулася до нього:

— Так, ти одружився зі мною... тому що я повалилася до тебе на коліна. А якби я не

впала, ти б одружився із Жоржеттою. А якщо б вона не захотіла цього, ти б одружився з кимсь іще. З ким втрапило. Ось тобі й твоя головоломка!

— Дідько... мене... побери!.. — поволі, з розстановкою сказав Норман і долонями пригладив волосся — воно було пряме, тільки над вухами трохи кучерявилось. Могло здатися, що це він схопився за голову від відчаю. — Послухай, Ліві, — продовжив він, — безглуздо ж здіймати галас через якийсь безглуздий фокус. Не можеш же ти мене засудити за те, чого я не робив?

— Ти б так само й зробив.

— Чому ти так вважаєш?

— Ти сам бачив.

— Я бачив якусь безглуздість... напевно, це гіпноз. — І раптом голосно, голосом, в

якому проривалась лють, він сказав чоловічку навпроти: — Забирайтеся, містере Якщо або Як-Вас-Там! Геть звідси! Ви тут не потрібні. Забирайтеся, поки я не викинув вас у вікно разом з вашою хитромудрою механікою!

Ліві смикнула його за лікоть.

— Перестань. Перестань, зараз же! Люди навколо!

Чоловічок увесь зіщулився, заховав чорну скриньку за спину й забився в куточок.

Норман подивився на нього, потім на Ліві, потім на немолоду пані, яка сиділа по інший бік проходу й дивилася на нього з явним несхваленням.

Він почервонів і поперхнувся ще якимись злими словами. В крижаному мовчанні доїхали до Нью-Лондона, ані слова не сказали й під час зупинки.

За чверть години опісля того, як потяг відійшов від Нью-Лондона, Норман покликав:

— Ліві!

Вона не відповіла. Вона дивилася у вікно, але нічого не бачила – тільки скло.

— Ліві, — повторив Норман. — Ліві! Та відгукнися ж!

— Чого тобі? — глухо запитала вона.

— Послухай, це ж безглуздо. Я не знаю, як він це проробляє, але навіть якщо в

цьому і є на гріш правди, все одно ти несправедлива. Чому ти зупинилася на півшляху? Припустимо, що я й насправді одружився з Жоржеттою, ну, а ти? Хіба ти залишилася одна? Звідки я знаю, може до часу мого можливого одруження ти вже була заміжня. Може тому я і одружився з Жоржеттою.

— Я не була заміжня.

— Звідки ти знаєш?

— Вже я б розібралася. Я знаю, про що я думала в той час.

— Ну, так вийшла б заміж не пізніше, як за рік.

Ліві злилася все сильніше. Краєчком свідомості вона розуміла, що злитися немає

причин, але це не втішало. Навпаки, досада зростала. І вона сказала:

— А якби й вийшла, це б тебе вже не стосувалося.

— Так, звичайно. Але це б лише доводило, що ми не можемо відповідати за те, що

було б. Якби та якби, та в роті росли б гриби...

Ліві гнівно роздула ніздрі, але промовчала.

— Послухай, — продовжував Норман. — Пам'ятаєш, ми зустрічали у Вінні

позаминулий Новий Рік? Було багато народу й дуже весело?

— Як не пам'ятати! Ти мені влаштував душ з коктейлю.

— Це до справи не відноситься, та й коктейлю-то було всього нічого. А я ось що

хочу сказати: адже Вінні твоя найкраща подруга, ми з нею дружили з давніх давен, коли ми з тобою ще не були одружені.

— Ну то й що?

— І Жоржетта теж з нею дружила, вірно?

— Так.

— Ну так от. І ти, і Жоржетта, все одно зустрічали б у Вінні Новий Рік, з ким би я не

одружився. Я тут ні до чого. Нехай він нам покаже, що було б на цьому вечорі, якби я одружився з Жоржеттою, і тримаю парі, ти там будеш або з женихом, або з чоловіком.

Ліві завагалася. Чесно кажучи, саме це її й страхало.

— Що, боїшся ризикнути? — запитав Норман.

І, звісно, Ліві не стерпіла. Вона так і підкинулася:

— Нічого я не боюся! Вже напевно я вийшла заміж! Не сохнути ж по тобі! І цікаво

подивитися, як ти обіллєш коктейлем Жоржетту. Вона тобі при всіх надає ляпасів, не посоромиться. Я її знаю. Ось тоді ти побачиш, який шматок в твоїй головоломці відповідний.

І Ліві сердито схрестила руки на грудях та й спрямувала вперед погляд, сповнений рішучості.

Норман подивився на чоловічка навпроти, але просити ні про що не довелося. Той вже встановив на колінах матове скло. У вікно криво світило західне сонце, і віночок

сивого волосся навколо лисини чоловічка відлискував рожевим.

— Ти готова? — напруженим голосом запитав Норман.

Ліві кивнула, і вони знову перестали чути гуркіт коліс.

Розпашіла з морозу, Ліві зупинилася в дверях.

Вона тільки-но зняла пальто, на якому танули сніжинки, і оголеним рукам було ще

холоднувато.

Її зустріли вигуками: "З Новим Роком!" — і вона відповіла тим же, прагнучи

перекричати радіо, яке горлало на всю силу. Ще з порогу вона почула пронизливий голос Жоржетти і тепер попрямувала до неї. Вона більше місяця не бачила ані Жоржетти, ані Нормана.

Жоржетта манірно здійняла одну брову — це вона останнього часу завела таку манеру — й запитала:

— Ти хіба сама, Олівіє?

Окинула поглядом тих, що стояли ближче, й знову подивилася на Ліві. Та сказала байдуже:

— Я думаю, Дик зазирне пізніше. В нього там ще якісь справи.

Вона не прикидалася, їй і справді було все одне.

— Ну, зате Норман тут, — сказала Жоржетта, натягнуто посміхаючись. – Отже, ти

не нудьгуватимеш, любо. Принаймні раніше ти в таких випадках не нудьгувала.

І тут з кухні лінькувато вийшов Норман. У руці він тримав шейкер, кубики льоду в

коктейлі постукували, точно кастаньєти, в такт словам:

— Агов, ви, гуляки-випивохи! Підійдіть, хлебніть — від мого зілля ще не так

гулятимете... Ба, Ліві!

Він попрямував до неї, широко й радісно посміхаючись.

— Де ви пропадали? Я вас сто років не бачив. У чому справа? Дик вирішив вас

ховати від сторонніх очей?

— Налий мені, Нормане, — різко сказала Жоржетта.

— Зараз, — не подивившись на неї, відгукнувся Норман. — А вам налити Ліві? Зараз

знайду келих.

Він обернувся і тут-то все й відбулося.

— Обережно! — скрикнула Ліві.

Вона знала, ЩО зараз відбудеться, в неї навіть виникло якесь смутне відчуття,

немов так вже колись було, і все ж таки це знову трапилося неминуче й невідворотно. Норман зачепився каблуком за килим, похитнувся, марно намагаючись зберегти рівновагу, й упустив шейкер. Той неначе вистрибнув у нього з рук — і добра пінта крижаного коктейлю обдала Ліві, промочивши її до нитки.

Вона задихнулася. Навколо стало тихо, і декілька нестерпних миттєвостей вона марно намагалася обтруситися, а Норман знову й знову, і все голосніше, повторював:

— Хай йому біс! Ах, нехай йому біс!

Жоржетта мовила холодно:

— Дуже шкода, що так вийшло, Ліві. З ким не трапляється. Але це плаття

неначебто й не дуже дороге.

Ліві обернулася й побігла з кімнати. І ось вона в спальні, тут хоч нікого немає і майже не чутно галасу. При світлі лампи на туалетному столику, затіненому абажуром з бахромою, вона в купі пальт, кинутих на ліжко, стала відшукувати своє.

За нею увійшов Норман.

— Послухайте, Ліві, не звертайте увагу на те, що вона бовкнула. Я просто у відчаї. Звісно ж я заплачу...

— Дурниці. Ви не винні. — Вона швидко заблимала очима, не дивлячись на нього. — Поїду додому і перевдягнуся.

— Але ви повернетеся.

— Не знаю. Навряд чи.

— Послухайте, Ліві...

Їй на плечі лягли його гарячі долоні...

Щось дивно обірвалося в неї усередині, немов вона вирвалася з чіпкого павутиння,

і...

...і знову почувся шум та гуркіт коліс.

Все ж таки, поки вона була там... у матовому склі... щось пішло не так, як треба.

Вже сутеніло. У вагоні засвітилися лампочки. Але, це неважливо. І, здається, болісне, щімке відчуття всередині помалу відпускає.

Норман потер пальцями очі.

— Що трапилося? — запитав він.

— Просто все скінчилося, — сказала Ліві. — Якось зненацька.

— Знаєш, ми вже під'їжджаємо до Нью-Хейвену, — розгублено вимовив Норман. Він

подивився на годинник і похитав головою. Ліві сказала з подивом:

— Ти вилив коктейль на мене.

— Що ж, так було і насправді.

— Насправді я твоя дружина. Цього разу ти мав би облити Жоржетту. Як дивно, правда?

Але вона все думала про те, як Норман пішов за нею і як його долоні лягли їй на плечі...

Вона здійняла на нього очі й сказала з жаркою гордістю:

— Я не вийшла заміж!

— Вірно, не вийшла. Але, ось, значить, з ким ти всюди розгулювала – з Диком

Рейнхардтом? — Так.

— Може ти за нього й заміж збиралася?

— А ти ревнуєш?

Норман неначе зніяковів.

— До чого ревную? До шматка скла? Ні, звісно! — Не думаю, щоб я вийшла заміж за Дика.

— Знаєш, — сказав Норман, — шкода, що це так зненацька обірвалося. Мені здається, щось мало б трапитись... — Він затнувся, потім поволі доказав: — У мене було таке відчуття, нібито я вважав би за краще виплеснути коктейль на кого завгодно, але тільки не на тебе.

— Навіть на Жоржетту?

— Я про неї і не думав. Ти мені, зрозуміло, не віриш.

— А може й вірю. — Ліві здійняла на нього очі. — Я була дурна. Нормане. Давай...

давай жити нашим справжнім життям. Не треба гратися тим, що могло б трапитися, але так і не трапилось.

Але він поривчасто узяв її руки в свої.

— Ні, Ліві. Ще тільки один раз, останній. Подивимося, що б ми робили от зараз, Ліві. В цю саму хвилину! Що було б з нами зараз, якби я одружився із Жоржеттою.

Ліві стало моторошно.

— Не треба, Нормане!

Їй згадалося, якими усмішливими очима й жадібним поглядом дивився він на неї,

тримаючи в руці шейкер, а Жоржетту, яка стояла тут же, немовбито й не помічав. Ні, не хоче вона знати, ЩО буде далі. Хай буде все, як зараз, в їхньому справжньому, такому гарному житті.

Проїхали Нью-Хейвен. Норман знову сказав:

— Я хочу спробувати, Ліві.

— Ну, якщо тобі так хочеться...

А про себе вона з озлобленням думала: це неважливо! Це нічого не змінить, нічого

не може змінитися. Обома руками вона вчепилася за його руку вище за ліктя. Вона міцно стискала його руку, а сама думала: що б нам там не привиділося, ніякі фокуси не віднімуть його в мене!

— Заводьте знову свою машинку, — сказав Норман чоловічку навпроти.

У жовтому світлі ламп усе відбувалось якось повільніше. Помалу прояснилося матове скло, нібито розсіялися хмари, гнані нечутним вітром.

— Щось не так, — сказав Норман. — Тут тільки ми двоє, в точності, як зараз.

Він був правий. У вагоні потягу, на передній лавці, сиділи дві крихітні фігурки. Зображення поширювалося, зростало... вони злилися з ним. Голос Нормана затихав десь вдалині.

— Це той самий потяг, — казав він. — І у вікні позаду така саме тріщина...

У Ліві голова паморочилась від щастя.

— Швидше б Нью-Йорк! — сказала вона.

— Залишилося менше години, кохано, — відповідав Норман. — І я буду тебе

цілувати. — Він поривчасто нахилився до неї, неначе не збирався чекати ані хвилини. — Не скаженій! Ну що ти, Нормане, люди дивляться!

Він відсунувся.

— Треба було взяти таксі, — сказав він.

— З Бостону до Нью-Йорка?

— Звісно. Зате ми були б тільки вдвох.

Ліві засміялася:

— Ти жахливо забавний, коли розігруєш палкого коханця.

— А я й не розігрую. — Голос його раптом став серйозним, глухим. — Розумієш, річ

не лише в тому, щоб чекати ще цілу годину. В мене таке враження, ніби я чекаю вже п'ять років.

— І в мене.

— Чому ж ми з тобою не зустрілися раніше? Скільки часу пройшло даремно.

— Бідна Жоржетта, — зітхнула Ліві.

Норман нетерпляче відмахнувся.

— Не жалій її, Ліві. Ми з нею відразу зрозуміли, що помилилися. Вона була радою

мене позбавитися.

— Знаю. Тому й говорю — бідна Жоржетта. Мені її шкода: вона тебе не оцінила.

— Ну, дивися, сама мене цінуй! — сказав Норман. — Цінуй мене високо-високо,

безмірно, нескінченно високо, більше того: цінуй мене хоча б уполовину так, як я ціную тебе!

— А інакше ти зі мною теж розлучишся?

— Ну, вже це — лише через мій труп! — заявив Норман.

— Як дивно, — сказала Ліві. — Я от усе думаю, що, якби тоді під Новий Рік ти не

вилив би на мене коктейль? Ти б не пішов за мною, і нічого б мені не сказав, я б нічого й не знала. І все склалося б по-іншому... Зовсім-зовсім інакше...

— Нісенітниця. Було б все теж саме. Не цього разу, так іншого.

— Хто знає... — тихо сказала Ліві.

Стукіт коліс того потягу перейшов в нинішній стукіт коліс. За вікном замигтіли

вогні, стало шумно, строкато — це був Нью-Йорк. У вагоні знялася метушня, пасажири розбирали свої валізи.

В цьому сум'ятті лише одна Ліві немов застигла. Нарешті Норман узяв її за плече. Вона здійняла очі.