Розділ дванадцятий, 3

— Гаразд, пане товаришу, — похвалив пан Оксентій Дереш. — Пронів маєток і його будинок знаю добре, і через те я йду вперед. І зайду від гори, улізу в сад і стану до кухонних дверей і ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дім має тільки два вихвати. І коли дійдете, то я буду на варті до закінчення всієї справи. І, встаючи з пирію, додав:

— Ви будьте тут, поки я не опинюся на тім горбі. Бачите, під ним біліє глинище, І тоді ідіте межею, аж до економічеської брами, а від неї посадкою вже просто до панських дверей. Ну, прощайте. Статися може все!

І, стиснувши руки і Деркачеві, і Лундикові, пішов повільною ходою від лісу межею у яр.

І зліг Гордій животом на копицю, держачися руками за її верх, і став дивитися туди, де був маєток. Перед ним споготовляли ріллю на пар. До маєтку і від його до яру ходив ключ борін з двома хлопцями. За ключем ставала хмарка пилу і розтягалася довгим пасмом через усе поле... А над ними жайворонки, небесна блакить і сонце.

Колись Гордій, ще дитиною, знайшов був увечері у старій дошці черв'яка-червосвіта. І в хаті, при гасовці, легесенькою пір'їною обтер і виніс в сіни, де хоч було і темно, але він вже не світив. І ось сьогодні, коли він дивився на світ, може, останній раз, то сонце в космічних просторах здавалося велетенським клубком такого пилу, який був колись на червосвіті, тільки що гарячішого, який від того, що розпечений, лускав, неначе сіль на жару, і розлітався міріадними часточками над полями. І все ним, гарячим, присипане ставало теплим і світилося. І далекий ліс, і дахи, і вікна, і стіни, і тини Проневого маєтку, і борони, і коні, і хлопці. І чув Гордій, як він шумить із сонця на землю, хоч і вітру немає. І, нападавши жайворонкам на крила і на спину, коли птахи переверталися, співаючи в повітрі, звівався цілими жменями додолу, спочатку блиснувши над полем, ніби витертим великим сірником. І тиша, тиша. І на землі, і на безхмарнім небі, що не порушувалася і тоді, коли пролітав у повітрі великий степовий кібець і тяг через поле за собою чорну пляму своєї тіні. А пролетівши до ліса, зачіпався нею за дерево, де вона і лишалася, і птах уже сам махав крильми у далину літнього дня понад верхами сосон, дубів і лип.