XIV

Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Пiстряк.

Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив... — Не задавай жалю, Ригорович!

— каже йому Уласович. — Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху? — Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже.

Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя! — А менi що за нужда?

— казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiякої порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся. — Не возпом'яни моїх первих беззаконiй, друже!

Нинi i аз грiшний у просторi содержуся. — Як так?

— спитав Уласович; а Пiстряк по-своєму, по-письменницьки, i розказав, як вiн прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотнi, Дем'яна Омеляновича пана Халявського, i як той, каже, "воззрiв на нього гордям оком i нечистим серцем, аки на пса смердяща", i звелiв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такiм i об такiм дiлi. Ригорович захотiв помудрувати i, щоб з першої пори зануздати пана сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писаревi: "Не так! ", а писар йому ув одвiт: "Так!

я вже знаю, що по-моєму лучче буде!" Пан сотник крикнув: "Пиши по-моєму!" а писар каже: "Я на те писар, я знаю, як i що треба!

Як же пан сотник розлютується, як крикне:. "Так ти вже не писар, сякий-такий сину!" — i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род їх, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, "єго же, — так закiнчив Пiстряк, — не єдиножди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганiє чиних". — Скажи менi на милость, Ригорович, — питав Микита Уласович, — хто се нам таку пакость укрутив?

— Оле менi!

— здихнувши, казав Пiстряк. — Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще — ох! — i сотничку, воєже би iмiти непреткновенноє намiренiє соїтися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленiє над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху — нехай здорова буде! — замiсть лiпообразної панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сiє учини ув отмщенiє за поруганiє над лядвiями єя. Вотще ми її, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой! — Так подаймо на неї лепорт!

— казав Забрьоха. — Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай її посадять у колоду... — Овва!

— здихнув Ригорович i каже: — Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила їй парчеве возглавiє, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до її раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана їй власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiлоє врем'я i полвременi. — Так, знаєш, що зробимо?

Закличем її, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почастуєм, а далi надаєм тусанiв, i щоки їй попiб'єм i зуби останнi повибиваєм. — Плюнь, друже, на сiю Явдоху!

А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче. — Та й випиймо ж!

От Уласович i гукнув на Солоху, а вона їм уточила i унесла, чого треба було.

Стали кружати. Повицiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам.