Вій 27

Як увійшли змінити філозофа, знайшли його ледве живого. Він обперся спиною об стіну, вилупивши очі, й нерухомо дивився на прибулих по нього козаків. Його мало не попід руки вивели й мусили придержувати цілу дорогу. Прийшовши на панський двір, він стрепенувся і попросив дати йому кварту горілки. Випивши її, він пригладив свого чуба і мовив:

— Багато на світі всякої погані водиться! А страхи такі трапляються, що й ну… — При цьому філозоф тільки махнув рукою.

Люди навколо нього посхиляли голови, почувши таку мову. Навіть хлопчина-підліток, що був у всієї челяді на побігеньках, як треба було чи то стайню вичистити чи води наносити, — навіть цей горопашний хлопчина так само роззявив рота.

У цей час проходила повз них не так щоб дуже літня молодичка в щільно обгорнутій запасці, що позначувала круглий та міцний її стан, помічниця старої куховарки, несусвітня моргуха, що завжди знаходила щось прип'ясти до свого очіпка: чи то стрічку, чи гвоздика, а то й папірця, як не було чого кращого. — Здоров був, Хомо! — привіталася вона, побачивши філозофа. — Ой-йо-йой! Що це тобі таке? — скрикнула вона, сплеснувши руками.

— Як то що, дурна бабо?

— Ой, Боже мій! Ти ж бо геть посивів!

— Еге-ге! Та ж вона правду каже! — озвався Свирид, придивляючись до нього ближче. — Ти таки справді посивів, мов наш старий Явтух.

Філозоф, почувши таке, прожогом метнувся до кухні, де він бачив примазаний до стіни, загиджений мухами, трикутний шматочок люстерка, біля якого були понатикувані любисток, барвінок і навіть віночок з нагідок, усе призначене на оздобу чепурливої моргухи. Жахнувся він, побачивши, яку правду вона сказала: чуприна йому справді наполовину пересіялася сивиною.