×

We use cookies to help make LingQ better. By visiting the site, you agree to our cookie policy.


image

Гоголь Микола - Вій, Вій 17

Вій 17

Вони вийшли в сіни.

Сотник відчинив двері до другої світлиці, насупроти першої. Філозоф на хвилину спинився в сінях, висякався і з якимось недовідомим острахом переступив через поріг. Уся долівка була вкрита червоною китайкою.

На покуті, під образами, на високім столі лежало тіло покійної на покрові з синього оксамиту, прикрашеному золотою торочкою й китицями. Високі восковії свічі, калиною перевиті, горіли в ногах і в головах, світячи своїм кволим проти білого дня світлом. Лице покійної заступив йому нерозрадний батько, сівши проти неї спиною до дверей. Філозофа вразили слова, що проказував сотник: — Не того мені жаль, наймиліша доню моя, що ти саме в цвіті літ своїх, писаного тобі віку не доживши, на журбу та на смуток мій, покинула землю; а жаль мені того, моя голубонько, що не знаю я, хто він, лютий ворог мій, що смерть тобі заподіяв.

І коли б я знав, що хтось хоч самою думкою навіть скривдив тебе чи мовив що тобі на прикрість, — Богом свідчуся, не бачив би він уже своїх дітей, коли він, як і я, старий уже чоловік; ні батька й неньки своєї, коли він ще в силі віку, і тіло його кинув би я на поталу птицям та звірові степовому. Та горе мені, моя ти нагідочко польовая, перепілонько моя, моя ясочко, що проживу я до кінця віку свого без утіхи та втираючи полою дрібні сльози із старих очей своїх, а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда… Він замовк, бо розривала його тяжка туга, що пролилася цілим потоком сліз.

Філозофа зворушила така журба нерозважна; він почав кашляти та глухо умгукати, щоб трохи прочистити свій голос.

Сотник обернувся і показав йому місце в головах мертвої перед невеличким налоєм, де лежали книги.

«Три ночі сяк-так перебуду, — подумав філозоф.

— а зате пан наб'є мені обидві кишені чистими червінцями». Він підступив ближче і, ще раз прокашлявшись, почав читати, не приглядаючись ні до чого і не зважуючись глянути на лице покійної.

Глибока тиша залягла. Він спостеріг, що сотник вийшов. Повільно повернув він голову, щоб глянути на покійну, і… Жили йому затремтіли: перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив.

Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над закритими очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста — рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості… Та в них же, в тих самих обрисах, вбачав він щось моторошно-пронизливе. Він почував, що душа йому починала якось болісно щеміти, неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ. Рубіни тих уст, здавалося, кров'ю прикипали аж до серця. Враз щось моторошно знане з'явилося в її лиці. — Відьма!

— скрикнув він не своїм голосом, одвів од неї очі, побілів увесь і почав читати своїх молитов. Це була та сама відьма, яку він убив.


Вій 17 Viy 17

Вони вийшли в сіни.

Сотник відчинив двері до другої світлиці, насупроти першої. The sotnyk opened the door to the second room, opposite the first. Філозоф на хвилину спинився в сінях, висякався і з якимось недовідомим острахом переступив через поріг. Filozof paused for a minute in the hayloft, blew his nose, and crossed the threshold with some unknown fear. Уся долівка була вкрита червоною китайкою. The entire floor was covered with red Chinese.

На покуті, під образами, на високім столі лежало тіло покійної на покрові з синього оксамиту, прикрашеному золотою торочкою й китицями. In the corner, under the icons, on a high table, the body of the deceased lay on a blue velvet cover decorated with golden fringe and tassels. Високі восковії свічі, калиною перевиті, горіли в ногах і в головах, світячи своїм кволим проти білого дня світлом. Tall wax candles, twined with viburnum, burned at the feet and at the heads, shining with their faint light against the daylight. Лице покійної заступив йому нерозрадний батько, сівши проти неї спиною до дверей. The deceased's face was blocked by her inconsolable father, who sat down with his back to the door. Філозофа вразили слова, що проказував сотник: Philosophus was struck by the words of the centurion: — Не того мені жаль, наймиліша доню моя, що ти саме в цвіті літ своїх, писаного тобі віку не доживши, на журбу та на смуток мій, покинула землю; а жаль мені того, моя голубонько, що не знаю я, хто він, лютий ворог мій, що смерть тобі заподіяв. - It is not that I am sorry, my sweetest daughter, that you left the earth in the prime of your life, before you reached the age written for you, to my sorrow and grief; but I am sorry, my dear dove, that I do not know who he is, my fierce enemy, who caused your death.

І коли б я знав, що хтось хоч самою думкою навіть скривдив тебе чи мовив що тобі на прикрість, — Богом свідчуся, не бачив би він уже своїх дітей, коли він, як і я, старий уже чоловік; ні батька й неньки своєї, коли він ще в силі віку, і тіло його кинув би я на поталу птицям та звірові степовому. And if I knew that someone had offended you even with the thought of offending you or said something to your dismay, I swear to God that he would not see his children again, when he is an old man like me; nor his father or mother, when he is still in the strength of age, and I would throw his body to the birds and beasts of the steppe. Та горе мені, моя ти нагідочко польовая, перепілонько моя, моя ясочко, що проживу я до кінця віку свого без утіхи та втираючи полою дрібні сльози із старих очей своїх, а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда… But woe to me, my little field daisy, my quail, my little meat, that I shall live to the end of my days without comfort, wiping small tears from my old eyes with water, while my enemy rejoices and mocks secretly at my weak old man... Він замовк, бо розривала його тяжка туга, що пролилася цілим потоком сліз. He stopped talking because he was torn by a heavy longing that spilled over in a flood of tears.

Філозофа зворушила така журба нерозважна; він почав кашляти та глухо умгукати, щоб трохи прочистити свій голос. Philosophus was moved by such unreasonable sorrow; he began to cough and mumble to clear his voice a little.

Сотник обернувся і показав йому місце в головах мертвої перед невеличким налоєм, де лежали книги. The centurion turned around and showed him a place in the dead woman's head in front of a small pile of books.

«Три ночі сяк-так перебуду, — подумав філозоф. "I'll spend three nights sleeping somehow," thought the philosopher.

— а зате пан наб’є мені обидві кишені чистими червінцями». - But the gentleman will fill both my pockets with clean coins." Він підступив ближче і, ще раз прокашлявшись, почав читати, не приглядаючись ні до чого і не зважуючись глянути на лице покійної. He came closer and, coughing once more, began to read, not looking at anything and not daring to look at the deceased's face.

Глибока тиша залягла. A deep silence fell. Він спостеріг, що сотник вийшов. He watched the centurion leave. Повільно повернув він голову, щоб глянути на покійну, і… He slowly turned his head to look at the deceased, and... Жили йому затремтіли: перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив. His veins trembled: before him lay a beauty the world had never seen before.

Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. It seemed that never before had facial features created such a sharp and at the same time harmonious beauty. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над закритими очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста — рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості… Та в них же, в тих самих обрисах, вбачав він щось моторошно-пронизливе. She was lying there as if alive; her charming forehead, gentle as snow, as silver, seemed thoughtful; her eyebrows - night in the middle of a sunny day, thin, even, haughtily raised above her closed eyes; her eyelashes fell like arrows on her face and burned with the fire of secret desires; her lips were rubies, ready to blossom with a smile of happiness, a flood of joy... But in them, in those very outlines, he saw something terribly piercing. Він почував, що душа йому починала якось болісно щеміти, неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ. He felt that his soul was beginning to ache painfully, as if, amidst the whirlwind of merriment and the dancers' flurry, someone would start singing songs about the enslaved people. Рубіни тих уст, здавалося, кров’ю прикипали аж до серця. The rubies of those lips seemed to bleed right to my heart. Враз щось моторошно знане з’явилося в її лиці. Suddenly something eerily familiar appeared in her face. — Відьма! - Witch!

— скрикнув він не своїм голосом, одвів од неї очі, побілів увесь і почав читати своїх молитов. - He cried out in a voice that was not his own, looked away from her, turned white, and began to recite his prayers. Це була та сама відьма, яку він убив. It was the same witch he had killed.