25-29 Частина (1)

Того вечора, коли хворі зійшлися до їдальні, всі помітили відсутність чотирьох осіб.

Не було Зедки, яку виписали після тривалого лікування; Марі, котра, мабуть, пішла в кіно, як це часто робила, й Едуарда, який ще, напевно, не відійшов від електрошоку. Згадавши про електрошок, хворі відчули страх і мовчки взялися до вечері.

Ну, й ще не було зеленоокої дівчини з каштановим волоссям. Тієї, якій уже залишилося зовсім недовго жити.

Про смерть у Віллеті ніхто не говорив уголос, хоча й усі помічали чиюсь відсутність, але завжди поводилися так, ніби нічого не сталося.

Від столу до столу розходилася новина. Дехто заплакав — адже вона була повна життя, а тепер лежатиме в маленькому моргу біля лікарні. Тільки найсміливіші відважувались туди заходити, та й то серед білого дня. Там стояли три мармурових столи, на одному і лежав зазвичай новий труп, накритий простирадлом.

Всі знали, що сьогодні там лежатиме Вероніка. Справжні божевільні хутко забули про дівчину, яка останніми днями порушувала їхній сон, граючи на піаніно. Декого ця новина трохи засмутила — особливо медсестер із реанімаційного відділення, але їх привчали не надто прив'язуватися до пацієнтів, адже одні виписувалися, інші вмирали, а загалом їхній стан тільки погіршувався. Медсестри тужили трохи довше, але згодом і це минало.

Проте майже всі хворі, почувши вістку, прикинулися засмученими, хоча насправді відчули полегшення — адже вкотре над Віллетом

пронісся ангел смерті, не торкнувшись їх.

Коли «Братство» зібралося після вечері, один із хворих повідомив,

що Марі не пішла до кінотеатру, вона залишила Віллет назавжди, передавши йому листа.

*

Ніхто, здавалося б, не надав цьому надто великого значення: Марі завжди була якась не така, трохи забожевільна, нездатна пристосуватися до ідеальної ситуації, в якій всі вони тут були.

— Марі ніколи не розуміла, які ми щасливі, — сказав один. — Ми всі, наче друзі зі спільними інтересами — дотримуємося своєї рутини, інколи подорожуємо разом, запрошуємо лекторів, — вони розповідають цікаві речі, а ми їх обговорюємо. Наше життя досконало врівноважене; цього не має багато хто з тих, хто живе поза Віллетом.

— Не кажучи про те, що у Віллеті ми захищені від безробіття, наслідків боснійської війни, економічних проблем і насильства, — додав інший. — Тут ми здобули гармонію.

— Марі мені залишила листа, — сказав той, що повідомив їм новину, тримаючи в руках запечатаний конверт. — Вона просила прочитати його вголос, усім нам на прощання.

Найстарший братчик розпечатав конверт і виконав її прохання. Волів би спинитися посередині, але вже було пізно, тож дочитав до кінця.

«Щойно ставши юристом, я прочитала кілька віршів одного англійського поета, і мене надзвичайно вразив один рядок: „Будь джерелом, що б'є через край, а не водоймою, що лиш тримає воду“. Я завжди думала, що поет помилявся. Переливатися через край небезпечно, бо можна затопити ті долини, де живуть рідні нам люди, — вони захлинуться надміром нашої любові й пристрасті. Все своє життя я намагалася бути водоймою, ніколи не виходячи зі своїх внутрішніх берегів.

Пізніше, з невідомої мені досі причини, я почала страждати від приступів паніки. Стала тим, чим так боялася стати: джерелом, що полилося через край, затоплюючи все навкруги. Внаслідок чого опинилась у Віллеті.

Підлікувавшись, знову стала водоймою й зустріла вас. Дякую вам за вашу дружбу, за вашу любов і за всі щасливі хвилини. Ми жили

разом, наче риби в акваріумі, задоволені, бо хтось кидав їжу, коли нам хотілося їсти, а ще ми могли, коли нам цього хотілося, розглядати світ за склом.

Але вчора — завдяки музиці й дівчині, яка вже, мабуть, померла, — я довідалася щось дуже важливе: життя всередині точнісінько таке саме, що й життя назовні. Як там, так і тут, люди збираються групами; зводять навколо себе стіни й не дозволяють, аби якась несподіванка порушила спокій їхнього бездарного існування. Вони щось там роблять, що звикли робити, досліджують щось нікому не потрібне, веселяться, бо саме цього від них очікують, а решта усе хай іде під три чорти — їх це анітрохи не турбує. Хіба що переглянуть телевізійні новини — як ми це часто робили, — щоб тільки упевнитись у власному щасті серед світу, що повен всіляких проблем і несправедливостей.

Я хочу лише сказати, що життя „Братства“ нічим не відрізняється від життя, яким живуть майже всі за межами Віллету, намагаючись не вискочити поза скляні стіни акваріуму. Мені довший час воно здавалося вигідним і корисним, але люди міняються, тож я рушаю на пошуки пригод, хоч мені вже шістдесят п'ять і я чудово усвідомлюю всі обмеження свого віку. Я їду в Боснію. Там є люди, яким я потрібна. Хоча вони ще не знають мене, а я їх. Але я певна, що принесу якусь користь, а ризик подорожі вартий більше, ніж тисяча днів безпечного комфорту».

Він закінчив читати листа, і члени «Братства» розійшлися по своїх палатах, переконані, що Марі остаточно збожеволіла.

Едуард і Вероніка вибрали найдорожчий ресторан у Любляні, замовили найвишуканіші страви й упилися трьома пляшками марочного вина врожаю 1988 року, одного з найкращих у цьому столітті. За вечерею вони жодного разу не згадали ні про Віллет, ні про минуле, ні про майбутнє.

*

— Мені подобається історія зі змією, — сказав він, наповнюючи її келих у надцятий раз. — Але твоя бабуся була застара, щоб правильно це все витлумачити.

— Прошу з повагою ставитися до моєї бабусі! — загорлала хмільна Вероніка, аж усі в ресторані озирнулися.

— Пропоную тост на честь бабусі цієї дівчини! — вигукнув Едуард, зриваючись на ноги. — Вип'ємо за бабусю цієї божевільної, яка сидить тут переді мною, і яка, безсумнівно, втекла з Віллету!

Відвідувачі ресторану знову зосередилися над їжею, вдаючи, що нічого не сталося.

— Вип'ємо за мою бабусю! — лементувала Вероніка.

До їхнього столика підійшов власник ресторану.

— Прошу вас пристойно поводитися.

На кілька хвилин вони заспокоїлись, а там знов почали галасувати,

кидати безглузді репліки і взагалі поводили себе неналежним чином. Власник ще раз підійшов до них, сказав, що вони можуть не платити, але мусять негайно йти звідси.

— Подумай-но тільки, скільки грошей ми заощадимо на цьому неймовірно дорогому вині! — сказав Едуард. — Ходімо звідси, поки цей добродій не змінив думку!

Але той і не збирався її міняти. Він уже вхопився за Веронікин стілець, демонструючи цим люб'язним жестом свій очевидний намір якнайшвидше випровадити її з ресторану.

Вони вийшли на середину невеличкої площі в центрі міста. Вероніка глянула на вікна своєї монастирської кімнатки й відразу витверезіла. Невдовзі вона помре.

— Давай-но ще купимо вина! — запропонував Едуард.

Поблизу був бар. Едуард купив дві пляшки, й вони продовжили пиятику.

— А що не так витлумачила моя бабуся? — запитала Вероніка.

Едуард настільки сп'янів, що мусив докласти неймовірних зусиль, пригадуючи, що саме він казав у ресторані.

— Бабуся твоя гадала, що жінка стоїть на змії, бо любов повинна панувати над добром і злом. Це гарна, романтична версія, але вона не має нічого спільного з істиною. Я бачив цей образ, це одне з Видінь Раю, які я малював у своїй уяві. Я ще тоді зацікавився, чому Діву зображують саме так.

— Ну, й чому?

— Тому що Діва ототожнюється з жіночою енергією; Діва — володарка змії, що втілює мудрість. Якщо ти бачила перстень доктора Іґора, то бачила на ньому медичну символіку: дві змії, обвиті навколо жезла. Любов вища за мудрість, тому й Діва стоїть поверх змії. Для неї все є небесним даром. Вона не збирається судити, що є добром, а що злом.

— А знаєш ще одну річ? — запитала Вероніка. — Діва ніколи не зважала на те, що про неї думають інші. Уяви, якби вона мусила кожному пояснювати, що таке Святий Дух! То вона нічого і не пояснювала б, просто сказала б: «Так воно є». І що по-твоєму, вона почула б у відповідь?

— Що вона божевільна!

Обоє розреготалися. Вероніка піднесла склянку:

— Вітаю. Ти повинен намалювати свої Видіння Раю, а не лишень

балакати про них.

— Почну з тебе, — відповів Едуард.

Біля невеличкого майдану є невеличкий пагорб. На верхів'ї цього пагорба стоїть невеличкий замок. Вероніка з Едуардом дряпалися вгору стрімкою стежиною, регочучись і нарікаючи, ковзаючись на льоду й проклинаючи втому.

Біля замку височить величезний жовтий підйомний кран. Через цей кран у кожного, хто в Любляні вперше, створюється враження, що замок реставрують і роботи добігають кінця. Однак люблянці знають, що кран стоїть там уже багато років, хоча ніхто не може сказати чому. Вероніка розповіла Едуардові, що коли в дитячому садочку діти малюють люблянський замок, вони неодмінно малюють і цей кран.

— До того ж, кран набагато краще зберігся, ніж замок.

Едуард розсміявся.

— Ти вже мала б померти, — сказав він, усе ще захмелений, але

його тремтячий голос зраджував його страх. — Твоє серце не може витримати отаке сходження.

Вероніка подарувала йому довгий, міцний цілунок.

— Подивися на мене, — сказала вона. — Запам'ятай моє обличчя очима душі, щоб колись відтворити. Це, якщо захочеш, стане новим початком, — ти повинен знову взятися до малярства. Це останнє моє прохання. Ти віриш у Бога?

— Вірю.

— Тоді поклянися Богом, у якого віриш, що намалюєш мене.

— Клянуся.

— А намалювавши мене, малюватимеш і далі.

— Не знаю, чи можу це пообіцяти.

— Можеш. І дякую тобі, що наповнив моє життя сенсом. Я

прийшла в цей світ, аби перейти все, через що перейшла: спробу самогубства, зруйноване серце, зустріч із тобою, сходження до цього замку, закарбовування мого обличчя в твоїй душі. Це єдина причина мого приходу в цей світ — повернути тебе на дорогу, з якої ти зійшов. Не дай мені відчути, що моє життя було марним. Не знаю, зарано це чи запізно, але хочу сказати, що кохаю тебе. Не мусиш мені вірити, — можливо, це просто примха, плід моєї уяви.

Вероніка пригорнулася до нього, прохаючи Бога, в якого не вірила, забрати її саме в цю мить.

Заплющила очі й відчула, що Едуард теж засинає. Провалилася в глибокий сон без сновидінь. Смерть виявилася солодкою; вона пахла вином і погладжувала їй волосся.

Едуард відчув, як хтось шарпнув його за плече. Прокинувся й побачив, що вже світає.

*

— Можете піти до притулку біля ратуші, якщо хочете, — сказав поліцай. — Ви тут позамерзаєте.

За мить Едуард пригадав усе, що сталося вночі. В його обіймах лежала, згорнувшись, дівчина.

— Вона... вона мертва.

Але дівчина поворухнулася й розплющила очі.

— Що сталося? — запитала Вероніка.

— Нічого, — відповів Едуард, допомагаючи їй підвестися. — Хоча,

мабуть, сталося чудо: новий день життя.

Як тільки доктор Іґор увійшов до кабінету і ввімкнув світло — адже зима затяглася і день починався пізно, — у двері постукав санітар.

*

«Нинішній день починається рано», — подумав він.

День мав бути непростим, бо йому треба було переговорити з Веронікою. Готувався до цього цілий тиждень, не склепивши минулої ночі повік.

— Погані новини, — сказав перелякано санітар. — Зникли двоє хворих: посольський син і дівчина з хворим серцем.

— Чесно кажучи, ви всі тут геть недолугі; а охорона лікарні взагалі ні до чого.

— Але ж раніше ніхто не втікав, — виправдовувався санітар. — Звідки нам було знати?

— Забирайся! Тепер треба повідомляти власників, викликати поліцію й таке інше. Передай, щоб мене ніхто не турбував; на все це піде купа часу!

Бідолашний санітар пішов геть, знаючи, що основна вина впаде на його плечі, адже сильні завжди так чинять зі слабкими. Тепер його, безперечно, поженуть з роботи.

Доктор Іґор вийняв блокнот, розгорнув на столі й почав було щось писати, але передумав.

Вимкнув світло й сидів, усміхаючись, у кабінеті, ледь освітленому першими промінчиками сонця. Все спрацювало.

Потім він зробить необхідні нотатки, описуючи єдино можливий лік від вітріолу: усвідомлення життя. І ще опише лік, застосований ним під час першого серйозного експерименту з пацієнтами: усвідомлення смерті.

Можливо, є й інші методи лікування, але доктор Іґор вирішив у своїй дисертації зосередитись на тому, що зміг перевірити на практиці, завдяки молодій дівчині, котра, сама того не знаючи, стала частиною його долі. Сюди вона потрапила в жахливому стані, майже в комі, отруївшися надмірною дозою снодійного. Майже тиждень була вона на грані життя й смерті, і саме тоді в нього й виникла блискуча ідея провести цей експеримент.

Все залежало від одного: від того, чи зуміє ця дівчина вижити.

Вона зуміла — і жодних серйозних наслідків, жодних непоправних проблем зі здоров'ям; а в міру дбаючи про себе, вона ще переживе його самого.

Проте це знав тільки він, доктор Іґор, і ще він знав, що невдахи- самогубці схильні рано чи пізно повторити свою спробу. Чому б не використати її як «піддослідного кролика» і дослідити, чи зуміє вона вивести з організму вітріол?

Так доктор Іґор і розробив свій план.

Уведення медикаменту під назвою фенотал повинно було викликати симптоми, як при серцевому нападі. Цілий тиждень їй впорскували цей медикамент, — достатньо часу, щоб пережити передсмертний страх, аби добре подумати про смерть і переоцінити власне життя. Таким чином, як напише доктор Іґор у своїй дисертації (останній розділ якої матиме назву «Усвідомлення смерті заохочує нас до інтенсивнішого життя»), дівчина цілковито вивела вітріол зі свого організму й відтепер, мабуть, більше не вдаватиметься до спроб покінчити з собою.