4 Частина (2)

Незвично вплітаючи слова в ритм мелодії̈ синового балісета, Фарок сказав:

— Я був власником крис-ножа, водяних кілець на десять літрів, списа, що належав колись моєму батькові, кавового сервізу, пляшки з червоного скла, старшої̈, ніж сягала пам'ять будь-кого на моїйй січі. Мав свою частку наших прянощів, але не гроші. Я був багатим, але не знав цього. Були в мене дві дружини: одна простенька й̆ люба мені, друга дурна й̆ уперта, але з тілом й̆ обличчям ангела. Я був фрименським наїбомм, вершником хробака, повелителем левіятана й̆ піску2.

Юнак по той̆ бік двору підхопив ритм і включив до своєї̈ мелодії̈.

— Я знав багато речей̆, не замислюючись про це, — вів далі Фарок. — Знав, що під нашим піском є вода, яку тримають у неволі маленькі творці. Знав, що мої̈ предки приносили незайманихх дівчат у жертву Шай-Хулудовіі... до того, як Лієт-Кайнсс припинив це. Недобре, що ми це припинили. Я бачив самоцвіти в пащі хробака. Моя душа мала чотири брами, і я знав їхх усі1.

Він замовк, про щось замислившись.

—А тоді прийшовв Атрід зі своєю матір'ю-відьмою, — промовив Скителі.

— Прийшовв Атрід, — підтвердив Фарок. — Той̆, кого ми на нашій̆ січі назвали Усулем, це йогоо ім'я поміж нами. Наш Муад'Діб, наш Магді! А коли він закликав до джигаду, я був одним із тих, котрі питали: «Чого я маю йтии, щоб воювати там?

У мене там немає родичів». Але пішли інші чоловіки — молодики, друзі, приятелі мого дитинства. Повернувшись, розповідали про дива, про потугу збавителя Атріда. Він громив наших ворогів Харконненів.

Йогоо благословив Лієт-Кайнсс, котрий̆ обіцяв нам рай̆ на нашій̆ планеті. Казали, що цей̆ Атрід прийшовв змінити наш світ і наш Усесвіт, що він був людиною, завдяки якій̆ уночі розцвітуть золоті квіти.

Фарок підняв руки й̆ глянув на долоні.

— Чоловіки показували Перший̆ Місяць і казали: «Душа йогоо там». Тому йогоо й̆ назвали Муад'Дібом. Я тоді не розумів усього цього.

Він опустив руки, позирнувши через дворик на сина.

— У моїйй голові не було думок. Я думав лише серцем, пузом і стегнами.

Темп музики, що була тлом їхньоїї розмови, знову прискорився.

— Знаєш, чому я захопився джигадом? — Очі старого жорстко дивилися на Скителі. — Я чув, що там була річ, яку називають морем. Дуже важко повірити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн.

У нас немає морів. Люди Дюни нічого не знають про море. Ми знали наші вітрові пастки. Ми збирали воду для великої̈ зміни, що їїї обіцяв нам Лієт-Кайнсс... великої̈ зміни, яку Муад'Діб приніс помахом руки.

Я можу собі уявити воду, що тече каналом на поверхні землі. Відштовхуючись від цього, мій̆ розум може уявити річку. Але море?

Фарок глянув на прозорий̆ дах свого дворика, наче намагаючись злетіти ракетою в зовнішній̆ Всесвіт.

— Море, — сказав він низьким голосом. — Ця картина не поміщалася в моїхх мізках. А все ж знайоміі мені люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотів пересвідчитися сам. Тому я й̆ записався в похід.

Юнак ударив по струнах, закінчивши пісню гучним акордом, і почав нову, з дивним хвилеподібним ритмом.

— І знайшовв ти своє море? — спитав Скителі.

Фарок мовчав так довго, що Скителі вже було подумав, що старий̆ не почув йогоо. Музика балісета здіймаласяя й̆ опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у їїї ритмі.

— Був захід сонця, — сказав він нарешті. — Такий̆ захід сонця міг би намалювати один зі старих художників. І був той̆ захід такого червоного кольору, як скло моєї̈ пляшки. А ще золотого... синього.

Цей̆ світ звався Ен Фейльь, я вів там свій̆ легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й̆ ще далі.

Ми марширували вниз, до неї̈. Я зайшовв у воду та пив їїї. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.

Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.

— Я занурився в це море, — сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїціі підлоги. — Один чоловік зайшовв у воду... інший̆ із неї̈ вийшовв. Я відчував, що пам'ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийнятии все... геть усе.

Я бачив у воді тіло — одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно — стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очі й̆ побачити те поліно. З одного боку воно було чорним від вогню.

А ще на тій̆ воді був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчірка... подерта, брудна. Я глянув на це все й̆ зрозумів, чого вони там опинилися. Щоб я міг усе це побачити.

Фарок повільно повернувся і, глянувши Скителі в очі, сказав: — Ти ж знаєш, що Всесвіту ще не завершено.

«Він балакучий̆, але глибокий̆», — подумав Скителі й̆ промовив: — Бачу, це справило на тебе сильне враження.

— Ти тлейлаксуу, — відповів Фарок. — Ти бачив багато морів.

Я — тільки це одне, але знаю про море щось таке, чого ти не знаєш.

Скителі відчув, як йогоо охопила незвичайнаа тривога.

— Мати Хаосу народилася в морі, — сказав Фарок. — Квізара Тафвід стояв поруч, коли я вийшовв на берег, стікаючи водою. Він не заходив у море. Стояв на піску... мокрому піску... з кількома іншими людьми, котрі боялися так само, як він.

Дивився на мене очима, які знали: я дізнався щось про те, у чому йомуу було відмовлено. Я став морським створінням і цим налякав йогоо. Море зцілило мене від джигаду. Гадаю, що він це побачив.

Скителі усвідомив, що в якусь мить цієї̈ декламації̈ музика припинилася. Йогоо стурбувало, що він не міг точно визначити момент, коли балісет замовк.

Наче це мало якийсьь стосунок до йогоо розповіді, Фарок промовив:

— Усі ворота охороняють. До фортеці Імператора немає дороги.

— І в цьому їїї слабкість, — сказав Скителі.

Фарок витягнув шию, приглядаючись.

— Дорога є, — пояснив Скителі. — Те, що більшість людей̆,

і, сподіваюся, Імператор теж, вірять в інше... працюватиме на нас. Він потер губи, відчуваючи незвичність обраного ним обличчя. Мовчання музиканта турбувало йогоо. Чи це означало, що син Фарока закінчив передачу?

Природно, це була одна з методик: повідомлення стискалося й̆ передавалося разом із музикою. Тепер воно було сприйнятее нервовою системою Скителі й̆ мало в належний̆ час спрацювати через дистранси, вбудовані в кору йогоо наднирників. Якщо передача закінчена, він стане контейнеромм незнайомихх слів. Він уже є посудиною, що аж переливається від даних: кожна клітина конспіративної̈ мережі тут, на Арракісі, усі імена, усі контактні фрази — уся життєво важлива

інформація.

З цією інформацією вони могли сміливо діяти на Арракісі, захопити піщаного хробака, почати культивацію меланжу десь там, куди не сягала влада Муад'Діба. Могли зруйнуватии монополію,

а тим самим і зламати Муад'Діба. Могли багато чого зробити, маючи цю інформацію.

— У нас тут є жінка, — сказав Фарок. — Хочеш зараз їїї побачити?

— Я вже їїї бачив, — сказав Скителі. — Я уважно їїї вивчив. Де вона?

Фарок клацнув пальцями.

Юнак зайнявсяя своєю ребекою, потягнувши по ній̆ смичком. Струни заридали музикою семути. Наче притягнута звуками, з-за дверей̆ позаду музи́ки вийшлаа молода жінка в блакитній̆ сукні. Їїї цілковито сині очі Ібада заповнювало наркотичне отупіння. Була фрименкою, узалежненою від прянощів, а тепер ще й̆ підхопила інопланетне зло. Їїї свідомість глибоко занурилася в семуту, загубилася там і попливла за течією екстатичної̈ музики.

— Донька Усаймаа, — сказав Фарок. — Мій̆ син дав їйй наркотик, сподіваючись привернути до себе жінку з Народу, попри йогоо сліпоту. Сам бачиш, то була марна перемога. Те, що він сподівався здобути, здобула семута.

— Їїї батько не знає? — спитав Скителі.

— Вона й̆ сама не знає, — відповів Фарок. — Мій̆ син навіює їйй фальшиві спогади, завдяки яким вона пояснює собі свої̈ відвідини нашого дому. Вважає, що закохана в нього. І їїї сім'я в це вірить. Вони обурені, бо він не повносправний̆ чоловік, але, звичайноо, не втручатимуться.

Поступово музика стихла.

Зажестоммузиќ́ имолодажінкасілабілянього,нахилившись, аби почути, що він їйй шепоче.

— Що ти з нею зробиш? — спитав Фарок.

Скителі ще раз пильно оглянув дворик.

— Хто ще є в цьому домі? — звернувся до Фарока.

— Зараз ми всі тут, — сказав Фарок. — Ти не сказав мені, що

робитимеш із жінкою. Мій̆ син хоче це знати.

Наче бажаючи відповісти, Скителі витяг праву руку. З рука-

ва одежі вистрелила блискуча голка й̆ встромилася Фарокові в шию. Не було жодного крику, жодної̈ зміни позиції̈. За хвилину Фарок мав померти, але зараз іще сидів нерухомо, паралізований̆ отрутою.

Скителі повільно звівся на ноги, підійшовв до сліпого музи́ки. Юнак далі шепотів щось молодій̆ жінці, коли голка вистрелила в нього.

Скителі взяв молоду жінку за руку, лагідно допоміг їйй підвестися і, перш ніж вона на нього глянула, змінив свою подобу. Вона підвелася та, випроставшись і дивлячись лише на нього, запитала:

— Що таке, Фароку?

— Мій̆ син утомився й̆ мусить відпочити, — промовив Скителі. — Ходімо. Повертаймосяя в дім.

— Ми так любо розмовляли, — сказала вона. — Гадаю, я переконала йогоо прийнятии тлейлаксанськіі очі. Це знову зробить йогоо мужчиною.

— Хіба ж я цього не казав багато разів? — спитав Скителі, ведучи їїї до задньої̈ кімнати.

Як він із гордістю зауважив, йогоо голос пасував до йогоо рис. Безсумнівно, це був голос старого фримена, який̆, звичайноо, у цю мить уже був мертвим.

Скителі зітхнув. Сказав собі, що все було зроблено зі співчуттям, а жертви знали, яка небезпека їмм загрожує. Тепер слід було надати молодій̆ жінці належний̆ їйй шанс.