З наріжного дому ліворуч зненацька долинув шум суперечки. Жінка комусь докоряла:

— У нове крило їхньогоо дому залітає пилюка. Гадаєш, вода падає з неба? Якщо з'являється пилюка, то висихає волога.

«Дехто ще пам'ятає», — подумав Пол.

Він рушив вулицею, і суперечка стихла вдалині.

«Вода з неба!» — думав він.

Частина фрименів бачила таке на інших планетах. І він таке

бачив, відтак повелів, щоб так було й̆ на Арракісі, але спогади про це наче належали комусь іншому. «Дощ» — так це називалося. Раптом він згадав дощову зливу на планеті йогоо народження — густі сірі хмари в небі Каладана, грозу, вологе повітря, великі мокрі краплі, що барабанять по заскленій̆ стелі. Вода струмками збігає з карнизів. Грозові доріжки збираються в каламутну й̆ бурхливу ріку, що текла повз сади їхньоїї Родини... дерева, чиє голе віття волого поблискувало.

Ногою Пол зачепив невисокий̆ піщаний̆ наніс упоперек вулиці. Якусь мить йомуу здавалося, що це болото липне йомуу до взуття, достоту як у дитинстві. А тоді він знову опинився в пісках, у запилюженій̆ вітряній̆ темряві, де над ним грізно нависало майбутнєє. Безплідну сухість довколишнього життя він відчував як звинувачення. Це ти зробив! Вони стали цивілізацією сухооких спостерігачів і казкарів, людей̆, котрі розв'язали всі проблеми силою... більшою силою... і ще більшою силою, ненавидячи кожен їїї ерг.

Під ногами він відчув грубо обтесані кам'яні плити. Йогоо бачення їхх пам'ятало. Праворуч з'явився темний̆ прямокутник дверей̆ — чорний̆ на чорному: дім Усаймаа, дім фатуму, місце, яке вирізнялося з-поміж усього довколишнього лише через роль, обрану для нього Часом. Дивне місце, надто звичайнее, щоб бути увічненим в історії̈.

На йогоо стук двері відчинилися. Крізь щілину просочилося матово-зелене світло атріуму. Показався карлик: старече обличчя на дитячому тільці, з'ява, ніколи не показана йомуу ясновидінням.

— Ти прийшовв, — сказала з'ява. Карлик відступив убік, і в йогоо поведінці не було благоговійногоо страху, лише легеньке зловтішне глузування. — Заходь! Заходь!

Пол завагався. У йогоо видінні не було карлика, але все інше точно збігалося. Видіння могло містити такі невідповідності, що загалом не змінювало йогоо. Така невідповідність обнадіювала.

Він озирнувся на вулицю, на кремову перлину блискучого місяця, що виплив із пошарпаних тіней̆. Місяць йогоо переслідував. Як він упав?

— Заходь, — наполіг карлик.

Пол увійшовв, і двері за йогоо спиною ввійшлии в ущільнювачі для втримування вологи. Карлик пройшовв повз нього й̆ повів за собою, йогоо надміру великі стопи ляскали по підлозі. Він розчинив майстерноо вирізані дверцята в критий̆ дворик і жестом запросив Пола ввійтии:

— Вони чекають, сір.

«Сір, — подумав Пол. — То він мене знає».

Перш ніж Пол зумів обдумати це відкриття, карлик прослизнув у бічний̆ прохід. Надія кружляла в думках Пола, наче дервіш у танці. Він рушив через дворик. То було похмуре й̆ понуре місце, пропахле хворобою й̆ поразкою.

Ця атмосфера йогоо гнітила. «Чи буде поразкою вибрати менше зло?» — питав він себе. Як далеко він зайшовв тією стежкою?

Світло лилося з вузьких дверей̆ у протилежній̆ стіні. Переборюючи відчуття, наче за ним стежать, і не зважаючи на прикрий̆ запах, Пол увійшовв до маленької̈ кімнати. За фрименськими стандартами, кімната була убогою, хайреговіі завіси лише на двох стінах. Навпроти дверей̆, на кармінових подушках під багатшою завісою, сидів чоловік. За іншими дверима в незавішеній̆ стіні ліворуч проступала з тіні жіноча постать.

Пол відчув, що заплутується в пастці видіння. Він саме цією дорогою й̆ мусив іти. Але звідки взявся карлик? Звідки невідповідність?

Він одним поглядом охопив усю кімнату. Попри вбоге умеблювання, вона була ретельно прибрана. Гачки й̆ карнизи на порожніх стінах показували, звідки було знято завіси. Він згадав, що прочани платили шалені гроші за автентичні фрименські артефакти. Багаті подорожні вважали пустельні гобелени скарбами, справжнім доказом здійсненняя хаджу.

Порожні стіни, здавалося, звинувачують йогоо своїмм свіжим побіленням. Нужденний̆ стан двох потертих завіс, які ще зоставалися, лише поглибив почуття вини.

На стіні праворуч висів вузький̆ стелаж, заставлений̆ цілим рядом портретів, переважно бородатих фрименів, деякі з-поміж

яких були в дистикостах, зі звисаючими водотрубками, декотрі мали на собі імперські мундири й̆ позували на тлі екзотичних пейзажівв. Найчастішимм тлом було море.

Фримен на подушках кашлянув, змусивши Пола глянути на нього. Точнісінько так, як показувало йомуу видіння: худа пташина шия здавалася надто слабкою, щоб втримати велику голову. Обличчя було напівруїноюю: на лівій̆ щоці мережа перехресних рубців під опалим засльозеним оком, але з іншого боку — чиста шкіра й̆ прямий̆ синій̆ на синьому фрименський̆ погляд. Посеред обличчя — довгий̆ ніс, схожий̆ чи то на гак, чи то на якір.

Подушка Усаймаа лежала в центрі витертого килима, коричневого з бордовими й̆ золотими нитками. Латана тканина подушки свідчила про тривалий̆ ужиток, але всі металеві предмети в кімнаті аж блищали від полірування: портретні рами, полиця і їїї кантування, цоколь низенького столика праворуч.

Пол кивнув у бік чистої̈ половини обличчя Усаймаа й̆ сказав: — Щастя тобі й̆ твоєму дому.

Це було привітання давнього приятеля й̆ січового товариша. — То я ще раз тебе бачу, Усулю? !

Голос, що назвав йогоо племінним іменем, по-старечому дрижав. Тьмаве око на спотвореній̆ частині обличчя зарухалося над пергаментною, пошрамованою шкірою. Ця половина обличчя заросла сивою щетиною, лінія щелепи була покрита шерехатою лускою. Коли Усаймм говорив, йогоо губи кривилися, відкриваючи сріблясті металеві зуби.

— Муад'Діб завжди відповідає на поклик фримена, — сказав Пол. Жінка у дверях ворухнулася.

— І Стілґар цим хвалився.

Вийшовшии на світло, вона виявилася старшою версією Лічни,

подобу якої̈ прибрав лицепляс. Пол згадав, що Усаймовіі дружини були сестрами. Волосся сиве, ніс по-відьомськи гострий̆. Вказівні та великі пальці в мозолях від ткання. За січових часів фрименська жінка з гордістю показувала б такі знаки, але ця, помітивши, що він звернув увагу на їїї долоні, сховала їхх під складками блідо-синьої̈ сукні.

Тоді Пол згадав їїї ім'я — Дгурі. Був вражений̆, бо пам'ятав їїї дитиною, але у видінні вона була не такою. Він подумав, що причиною цьому, можливо, був їїї плаксивий̆ голос. Вона й̆ дитиною скиглила.

— Бачиш, ось я тут, — промовив Пол. — Чи ж я прийшовв би сюди без схвалення Стілґара?

Він повернувся до Усаймаа.

— Несу свій̆ водний̆ борг, Усаймее. Наказуй̆ мені.

То була щира фрименська розмова січових братів.

Усаймм невпевнено, з тремтінням кивнув — надмірне зусилля

для цієї̈ тонкої̈ шиї̈. Відтак підняв укриту плямами ліву руку й̆ показав на своє спотворене обличчя.

— Я заразився рубчанкою на Тарагелі, Усулю, — прохрипів він. — Одразу ж після перемоги, коли ми всі...

Напад кашлю перервав йомуу мовлення.

— Скоро вже плем'я забере йогоо воду, — промовила Дгурі і, підійшовшии до Усаймаа, поправила подушки та потримала за плече, щоб заспокоїтии, аж доки кашель минув. Як помітив Пол, вона не була надто старою, проте в обрисах губ з'явився вираз втрачених надій̆, в очах — гіркота.

— Я прикличу лікарів, — сказав Пол.

Дгурі обернулася, сперши руку на стегно.

— У нас були лікарі, не гірші від тих, яких би прислав ти. Вона мимоволі глянула на порожню стіну ліворуч від себе. «І це були дорогі лікарі», — подумав Пол.

Він був роздратований̆, зв'язаний̆ видінням, але усвідомлював,

що між дійсністюю та видінням вкралися дрібні розбіжності. Як йомуу ними скористатися? Час розмотувався з йогоо мотка з ледве помітними відмінностями, але тло зберігало гнітючу ідентичність. Він із страхітною певністю знав: будь-яка спроба вирватися з рамок спричиниться до жахливого насилля. Могуть цього оманливо лагідного потоку Часу тиснула на нього.

— Скажи, чого ти хочеш від мене, — різко промовив він.

— Хіба ж Усаймм не може потребувати приятеля, щоб той̆ був поруч із ним у цей̆ час? — відповіла Дгурі. — Хіба ж федайкінн може довірити своє тіло чужим?

«Ми разом були на січі Табр, — нагадав собі Пол. — Вона має право звинувачувати мене в позірній̆ бездушності».

— Зроблю все, що можу, — сказав він уголос.

Тіло Усаймаа стряс новий̆ напад кашлю. Коли він минув, Усаймм, задихаючись, промовив:

— Усулю, сталася зрада. Фримени змовляються проти тебе.

Йогоо вуста беззвучно рухалися. З губ стікала слина. Дгурі краєм одягу витерла йомуу рот. Пол зауважив, що на їїї обличчі з'явився розгніваний̆ вираз через марнування води.

Пол насилу стримував розчарування й̆ гнів. «Невже Усаймм мусить відійтии саме так?! Федайкінн заслуговує кращого!» Але не залишалося жодного вибору — ні для командос-смертника, ні для йогоо Імператора. У цій̆ кімнаті вони йшлии по лезу бритви Оккама. Найменшаа похибка помножила б жахіття — не лише для них самих, а й̆ для всього людства, навіть для тих, хто має знищити їхх.

Пол, змусивши себе заспокоїтисяя, глянув на Дгурі. Вираз страшного суму, з яким вона дивилася на Усаймаа, додав йомуу сил. «Чані ніколи не дивитиметься так на мене», — сказав він собі.

— Лічна казала про звістку, — промовив Пол.

— Мій̆ карлик! — вистогнав Усаймм. — Я купив йогоо... на... на планеті... Забув. Він людський̆ дистранс, іграшка, відкинута тлейлаксуу. Він записав усі імена... зрадників.

Усаймм замовк, здригаючись.

— Ти казав про Лічну, — озвалася Дгурі. — Коли ти прибув, ми зрозуміли, що вона щасливо дісталася до тебе. Якщо думаєш про новий̆ тягар, накладений̆ на тебе Усаймомм, то весь цей̆ тягар — Лічна. Усулю, бери карлика і йдии.

Пол стримав тремтіння й̆ заплющив очі. Лічна! Їхняя справжня донька згинула в пустелі — знищене семутою тіло, покинуте на поталу піску й̆ вітру.

Розплющивши очі, Пол сказав:

— Можете прийтии до мене кожної̈ миті, щоб...

— Усаймм тримався осторонь, щоб йогоо могли зарахувати до

тих, котрі тебе ненавидять, Усулю, — мовила Дгурі. — Дім на південь від нас, у кінці вулиці, — це місце збору твоїхх ворогів. Саме тому ми поселилися в цій̆ халупі.

— Забирайтее карлика й̆ ходімо, — сказав Пол.

— Ти погано слухав, — відповіла Дгурі.

— Ти мусиш забрати карлика в безпечне місце, — промовив

Усаймм із дивною силою в голосі. — Він носить у собі єдиний̆

список зрадників. Ніхто не здогадується про йогоо талант. Гадають, що я тримаю йогоо для розваги.

— Нам не можна піти звідси, — додала Дгурі. — Відомо... які ми вбогі. Ми казали, що продаємо карлика. Тебе приймутьь за покупця. Це твій̆ єдиний̆ шанс.

Пол порився в пам'яті, згадуючи своє видіння: він покинув це місце з іменами зрадників, але ніколи не бачив, як здобув ці імена. Очевидно, карлика захищає інший̆ ясновидець. Полові спало на думку, що всі створіння мусять мати своє призначення, яке визначається взаємодією різних сил, усім навчанням і природними схильностями. Від моменту, коли джигад обрав йогоо, він почувався оточеним безліччю людей̆.

Їхніі усталені цілі прокладали й̆ контролювали йогоо власний̆ шлях. Усі ілюзії̈ Свободи Волі, які він плекав, — це лише свобода в'язня торсати ґрати своєї̈ клітки. Йогоо прокляття полягало в тому, що він бачив клітку. Бачив їїї!

Пол прислухався до порожнечі цього дому. Було їхх тут лише четверо: Дгурі, Усаймм, карлик і він. Він відчув страх і напруження товаришів, відчував спостерігачів — людей̆ із власних збройнихх сил, котрі кружляли в 'топтерах високо вгорі... та інших... за сусідніми дверима.

«Моя надія була обманом», — подумав Пол. Але вже сама думка про надію чомусь знову обнадіяла йогоо, і він відчув, що ще може вхопити свою мить.

— Клич карлика, — сказав він.

— Біджазе! — гукнула Дгурі.

—Кличеш мене? — Карлик увійшовв до кімнати з дворика.

Йогоо напружене обличчя було стурбованим.

— Біджазе, маєш нового господаря, — промовила Дгурі, а відтак показала на Пола. — Можеш називати йогоо... Усулем.

— Усуль — це основа колони, — перетлумачив Біджаз. — Основа міститься внизу. Як же Усуль може бути основою, якщо найнижчаа жива істота — це я?