Карлсон жартує (1)

— Ну, а тепер я хочу трохи розважитися,— заявив через хвилину Карлсон.— Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.

Малий̆ радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшлии на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здавались

якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах.

Вечір був просто чудовий̆ — саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітнішіі звуки: тиху розмову, дитячий̆ сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

— Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,— сказав Малий̆.— О, як тут гарно!

— Еге ж, і дуже небезпечно,— мовив Карлсон,— тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майжее завжди падаєш. [313]

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йтии з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди*, димарі, куточки й̆ закамарки надавали дахам цікавої̈ різноманітності.

[* Мансарда — кімната на горищі.]

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий̆ трохи не впав у неї̈. Та Карлсон останньої̈ миті схопив йогоо, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

— Ну що, весело? — спитав Карлсон.— Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй̆ ще раз! [314]

Проте Малий̆ не мав бажання пробувати ще раз. Йомуу й̆ одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майжее лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий̆ якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегшийй шлях.

— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати,— сказав Карлсон.— Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей̆, що живуть у цих мансардах.

— Як пожартувати? — спитав Малий̆.

— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай̆, хто найкращийй у світі жартун?

Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий̆ і раніше чув дитячий̆ плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїласьь, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчоїї мансарди — такий̆ жалібний̆ і самітний̆. — Бідне дитя! — сказав Малий̆.— Йомуу, певне, болить животик,

— Ми зараз йомуу поможемо,— мовив Карлсон.— Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.

— Дуже занедбана дитина,— сказав він.— Ну, звичайноо, мама з татом десь вештаються.

Немовля заплакало ще жалібніше.

— Спокійноо, тільки спокійноо! — сказав Карлсон і перевалився через вікно.— Іде Карлсон, що живе на даху, найкращаа в світі нянька.

Малий̆ не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й̆ тато дитини? [315]

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшовв до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав йогоо біля шиї̈ пухкеньким вказівним пальцем.

— Люлі-люлі-лю,— жартівливо проказав він.

Потім обернувся до Малого й̆ пояснив:

— Так завжди заспокоюють маленьких дітей̆, коли вони плачуть.

З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.

— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба

робити.

Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це

сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.

Карлсон дуже запишався.

— Забавити дитину — невелика штука,— сказав він.— Найкращаа в світі нянька...

Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшласяя плачем.

— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля

вгору.— Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!

Але дитина верещала на все горло, і Малий̆ простяг до неї̈ руки.

— Дай̆, я візьму їїї,— сказав він.

Малий̆ дуже любив дітей̆ і при нагоді завжди просив [316] маму й̆ тата подарувати

йомуу маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йомуу собаку. Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив йогоо до себе.

— Не плач, люба моя,— сказав він.— Ти ж така гарненька.

Дитина замовкла й̆ подивилась на Малого блискучими поважними оченятами. Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.

— Це моє "люлі-люлі-лю" так помогло,— сказав Карлсон.— "Люлі-люлі-лю" завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.

— Цікаво, як вона зветься,— сказав Малий̆ і легенько провів пальцем по ніжній̆ щічці немовляти.

— Гуль-Фія,— заявив Карлсон,— дівчатка найчастішее мають таке найменняя.

Малий̆ ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась "Гуль-Фія", проте він подумав, що вже хто-хто, а найкращаа в світі нянька знає, як звичайноо називають дівчаток.

— Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне, голодна,— сказав Малий̆, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами йогоо пальця.

— Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й̆ картопля,— мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної̈ шафки.— Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й̆ картоплю.

Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їстии ковбасу й̆ картоплю. [317]

— Таких маленьких дітей̆ годують молоком,— зауважив він.

— Ти гадаєш, що найкращаа в світі нянька не знає, чим годують дітей̆, а чим ні? —

спитав Карлсон.— Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! — Він сердито зиркнув на вікно й̆ додав: — Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.

Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.

Малий̆ понишпорив у шафці, проте молока не знайшовв: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.

— Спокійноо, тільки спокійноо! — сказав Карлсон.— Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гопп, Малий̆, я швидко повернуся!

Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий̆ рота розтулити, як він шугнув у вікно.

Малий̆ страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й̆ тато Гуль-Фії̈ і застануть їїї на руках у Малого!

Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий̆, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої̈ годують немовлят.

— Де ти дістав їїї? — здивувався Малий̆.

— Там, де завжди беру молоко,— відповів Карлсон.— На одному балконі в Естермальме.

— Ти що, поцупив пляшечку? — спитав Малий̆, зовсім переляканий̆. — Ні, позичив,— відповів Карлсон.

— Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати їїї?

— Ніколи!

Малий̆ пильно подивився на Карлсона, але той̆ лиш махнув рукою:

— Дурниці, не варто й̆ згадувати. Якась там нещасна [318] пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнятаа, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль- Фії̈.

Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й̆ нетерпляче зацмокала губами.

— Я зараз трошки підігрію молоко,— сказав Малий̆ і передав дитину Карлсонові. Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє

"люлі-люлі-лю" і підкидати немовля до стелі.

Через деякий̆ час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й̆ міцно спала. Вона

наїласяя і була задоволена.

Малий̆ упадав біля неї̈, Карлсон лоскотав їїї пальцем і кричав "люлі-люлі-лю", але

Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїласяя і була стомлена.

— А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо,— сказав Карлсон.

Він підійшовв до шафки й̆ дістав з тарілки ковбасу. Малий̆ витріщив на нього очі.

— Ось побачиш, що я втну.— Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку

кухонних дверей̆.

— Номер перший̆,— заявив він і задоволено кивнув головою.

Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній̆ стояв гарний̆ білий̆ порцеляновий̆ голуб.

Малий̆ не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.

— Номер другий̆,— мовив Карлсон.— А номер третій̆ дістане Гуль-Фія.

Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув їїї в кулачок сонній̆ Гуль-Фії̈. Це справді було смішно.

Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий̆ про всяк випадок сказав: [319]

— Будь ласка, не роби цього!

— Спокійноо, тільки спокійноо! — відповів Карлсон.— Це назавжди відучить їїї маму й̆ тата вештатися десь вечорами.

— Чому?

— Дитину, що сама встає і бере собі ковбасу, вони не наважаться більше лишити без нікого. Бо хтозна, що вона захоче взяти наступного разу. Може, татове пиво?

І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.

— Спокійноо, тільки спокійноо! — сказав він.— Я знаю, що роблю. Адже я найкращаа в світі нянька.

Раптом Малий̆ почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.

— Вони йдутьь! — прошепотів він. [320]

— Спокійноо, тільки спокійноо! — сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.

У шпарку вже встромили ключа. Малий̆ подумав, що все пропало. Але, на щастя,

він таки встиг перелізти через підвіконня.

За мить двері відчинились, і жіночий̆ голос сказав:

— А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й̆ спить!

— Еге ж, справді спить собі й̆ спить,— озвався чоловічий̆ голос.

Але потім почувся крик. Малий̆ збагнув, що це мама й̆ тато Гуль-Фії̈ побачили у неї̈

в руці ковбасу.

Малий̆ не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращуу в світі няньку — вона,

зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.

— Хочеш побачити волоцюг? — спитав Карлсон Малого, коли вони трохи

відсапались.— Я маю тут в одній̆ мансарді двох першокласних волоцюг.

Карлсон говорив так, ніби то були йогоо власні волоцюги. Малий̆, звичайноо, знав, що

вони не йогоо, та все одно захотів побачити їхх.

З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.

— О, та в них весело! — сказав Карлсон.— Ходімо побачимо, чого вони так радіють.

Вони пробралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув у вікно. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї̈ видно було кімнату.

— У волоцюг гості,— прошепотів Карлсон.

Малий̆ і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний̆, скромний̆ хлопець, такий̆ на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого. [321]

— Знаєш, що я думаю? — прошепотів Карлсон.— Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їмм не дамо!

Він ще раз зазирнув усередину.

— Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!

Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їлии й̆ пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й̆ примовляли:

— Ми такі раді, що зустріли тебе, любий̆ Оскаре!

— Я теж радий̆,— казав Оскар.— Коли вперше приїжджаєшш до міста, як оце я, то так хочеться знайтии добрих друзів, вірних і надійнихх. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.

Волоцюги кивали головами.

— Так, так, негідникам легко попасти в руки,— сказав один із волоцюг, на ім'я Рулле.— Це велике щастя, що ти зустрів Філле й̆ мене!

— Еге ж, якби ти не трапив на Рулле й̆ на мене, тобі справді довелося б скрутно. А тепер їжж, пий̆ і почувай̆ себе як дома,— сказав той̆, що йогоо звали Філле, і знову поплескав Оскара по плечу.

Але те, що Філле зробив потім, страх як здивувало Малого: він, ніби випадково, засунув руку до задньої̈ кишені Оскарових штанів, витяг звідти гаманця і обережно сховав йогоо в задню кишеню своїхх власних штанів. А Оскар нічого не помітив. Може, тому, що саме тієї̈ миті Рулле гаряче обіймавв йогоо. Та коли Рулле одвів руку, в ній̆ виявився Оскарів годинник. Рулле теж сховав йогоо в задню кишеню своїхх штанів. А Оскар нічого не помітив.

І тоді Карлсон, що живе на даху, обережно просунув свою пухку руку в шпарку між фіранками і витяг Оскарового гаманця з кишені Філле. А той̆ нічого не помітив. Потім Карлсон знову просунув у шпарку свою [322] пухку руку і витяг з кишені Рулле годинника. А Рулле теж нічого не помітив.

Трохи згодом, коли Рулле, Філле й̆ Оскар ще попоїлии і ще попили, Філле засунув руку до своєї̈ кишені й̆ виявив, що гаманця нема. Тоді він сердито глянув на Рулле й̆ сказав:

— Слухай-ноо, Рулле, ану ходімо до сіней̆. Мені треба з тобою поговорити.

Але саме тієї̈ миті Рулле помацав у себе в кишені, завважив, що немає годинника, і сказав:

— От добре. Бо в мене теж до тебе невідкладна справа.

Отож Філле та Рулле вийшлии до сіней̆, а нещасний̆ Оскар залишився сам. Йомуу, певне, було нудно сидіти, бо за якийсьь час він підвівся і також вийшовв до сіней̆ поглянути, що роблять йогоо нові приятелі.