Вій 31
Коли це серед тиші тріснувши, розкололось залізне віко на труні і підвівся мрець. Ще страхітніший він був, ніж першого разу. Зуби його страшно клацали ряд об ряд, судомно затіпались йому губи, і, моторошно повискуючи, він вивергнув із себе закляття. Вихор знявся по церкві, попадали на землю ікони, посипалися згори на землю розбиті шиби з вікон. Двері зірвалися з одвірків, і незліченна сила страховищ влетіла у церкву Божу. Страхітливий шум від крил та від дряпання кігтів наповнив усю церкву. Все літало й шугало, шукаючи філозофа.
Хомі вивітрився з голови залишок хмелю. Він лише хрестився та, плутаючись, читав молитви. І разом з тим чув, як нечиста сила метушилася довкола нього, ледве не черкаючи його краями крил та бридких хвостів. Не мав він духу роздивитися на них; бачив тільки, як на всю стіну стояло якесь велетенське страховисько у своєму довжелезному розпатланому волоссі, немов у лісі; крізь плетеницю волосся визирали моторошно двоє очей, трохи звівши догори брови. Над ним у повітрі висіло щось таке, як величезний пухир, з тисячами простягнених ізсередини клешнів та скорпіонових жал з висячими фудами чорної землі. Усі дивилися на нього, шукали і не могли побачити його, окресленого таємничим колом.
— Приведіть Вія! Біжіть по Вія! — почулися слова мреця.
І нагло тиша запала в церкві; віддалеки долинуло вовче виття, і невдовзі загула важенна хода, відлунюючи в церкві. Поглянувши зіскоса, побачив він, як вели якогось присадкуватого, кремезного, клишоногого чоловіка. Був він увесь облиплий чорною землею. Немов те жилаве, міцне коріння, випиналися його притрушені землею руки й ноги. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки звисали йому аж до землі. З жахом побачив Хома, що твар його була залізна. Його привели попід руки і поставили саме коло того місця, де стояв Хома.
— Підніміте мені повіки: не бачу! — мовив підземним голосом Вій, і все збіговище кинулося підіймати йому повіки.
— Не дивись! — шепнув якийсь внутрішній голос філозофові.
Не витерпів він і глянув.
— Ось він! — вигукнув Вій і показав на нього залізним пальцем.
І всі, скільки їх було, кинулися на філозофа. Бездиханний гримнувся він на землю, тут і дух йому вилетів зі страху.
Заспівав півень.
