Хробаки. Казка.

Хробаки.

Казка.

Жили-були дід і баба.

І було в них хазяйство.

Ну, держали вони різну худобу:

корови, вівці, свині, кролі, нутрії.

Ну, а де худоба — там і гавно:

ціла скирта гною.

А в том гавні жили хробаки:

Владімір, Александр і Ніколай.

От одного разу Александр і каже до Владіміра:

“А ти слишал Владімір, што кругом — міровоє правітельство, де всьо жиди мєжду собой подєлілі, а ми с тобой нічєво нє рєшаєм?”

А Владімір... А Владімір йому [й каже]:

“Наше дєло — малєнькое: нам больше кушать надо, а потом окукліваться і в анабіоз впадать.”

Александр йому [каже]:

“Ти как хочєш, Владімир, а я отсюда уходить нє хочу:

тут тєбє — і дом, і піща хорошая, а там снаружи — только жиди і міровоє правітельство.

Я вообще, ето, окукліваться манал.”

Уболтал Александр Владіміра: вирішили вони зупинитись у своєму розвитку і залишитись в гавні.

А шо? В гавні — тепло, затишно.

А про жрачку вообще думать не надо:

он, од нори одколупуй те, що не засохло...

Тут тобі — і сніданок, і обід, і вечеря...

Ну, і якщо вночі прокинешся, — тоже є чим похряцать.

Хробаку Ніколаю Владімір і Александр [нічого] не сказали, бо вони не хотіли ділитись — їх жаба давила.

Тож, коли прийшов час, Ніколай перетворився на лялечку, впав в анабіоз, перезимував, а навесні перетворився на жука-носорога і вилетів з гавна на волю.

Став Ніколай гарний, схожий на джипа після автомийки, тільки з крилами.

Летить, нюхає весняні пахощі...

і про гавно не згадує,

і міровоє правітельство його не їбе.

А тут весна іде, красу несе...

Пташки співають...

Вишневі садки цвітуть...

А в тих садках добрі люди за столами сидять, п'ють самогонку, на яйцях б'ються, їдять смажених кабанів з гречкою, холодець, сало, цибулю, і українських пісень співають.

І всі, як один, — у вишиванках.

Налітався Ніколай, сів на вишню перепочить.

Аж тут жукиня летить.

Така гарнюня!

Поруч сідає і каже:

“Привіт, пацанчик! Откуда ти такой красівий?”

Ніколай згадав про гавно, але сказать — постіснявся.

І каже:

“Мене Ніколай звуть.”

“Значить, по-нашому — Микола,” — сказала жукиня:

“Шоб я цього «Ніколай» більше не чула! Ти мене пойняв?”

“Пойняв,” — сказав Микола: “Більше не буду. А тебе як звать?”

“Мене — Галя,” — каже жукиня:

“Вставай, красавчик. Полетіли. Ти мені понравився. Я буду с тобою жить.”

І вони полетіли...

А Владімир і Александр так і лишилися жить в гавні.

Вони зупинилися у своєму розвитку, не стали лялечками і не впали в анабіоз.

Тож лазять по своїм норам, їдять гавно і рассуждають ото про жидів і мировоє правітельство.

Навесні дід вивіз гавно на поле... гній на поле, і розкидав гавно вилами.

Тут прилетів лелека і з'їв Владіміра.

А за Александром трохи поганяв, щоб підтримать форму, але врешті-решт йому то надоїло, і він його тоже з'їв нахуй.

Тут і казочці — кінець.