5 Частина (2)

Корба, котрий̆ стояв, шанобливо нахилившись, випростався. — Мілорде?

— Прошу? — промовив Пол, встигнувши подумати: «Ось воно!

Ось той̆, хто може таємно симпатизувати уявній̆ владі Закону». — Ми могли б розпочати з релігійноїї конституції̈, — сказав

Корба, — дати щось вірянам, які...

— Ні! — обірвав Пол. — Проведемо це як Розпорядження Ради.

Ірулан, ти записуєш?

— Так, мілорде, — відповіла Ірулан, невдоволена нав'язаною їй службовою роллю.

їйй службовою роллю.

— Конституції̈ стають найбільшоюю тиранією, — диктував Пол. —

Їхняя організована сила сягає рівня всезагального домінування. Конституція — це позбавлена свідомості мобілізована соціальна влада. Вона знищує найвищихх і найнижчихх, нівелює гідність та індивідуальність. Має нестабільний̆ баланс і не має обмежень. У мене, однак, обмеження є. Керуючись бажанням дати своєму народу якомога надійнішийй захист, забороняю конституцію. Розпорядження Ради, дата, і т. д., і т. д.

— А як щодо іксіанської̈ стурбованості податками, мілорде? — спитав Стілґар.

Пол, змусивши себе відвести увагу від похмурого й̆ сердитого обличчя Корби, сказав:

— Маєш пропозицію, Стіле?

— Мусимо контролювати податки, володарю.

— Наша ціна для Гільдії̈ за мій̆ підпис під Тупайльськимм договором, — промовив Пол, — це підпорядкування Іксіанської̈ Конфедерації̈ нашому податковому законодавству. Конфедерація не може торгувати без транспорту Гільдії̈. Заплатять.

— Дуже добре, мілорде, — прокашлявшись, Стілґар зайнявсяя іншою папкою. — Звіт Квізарату про Салусу Секундус. Батько Ірулан проводить зі своїмии військамии маневри — навчальну висадку.

Ірулан зацікавилася своєю лівою долонею. На їїї шиї̈ набухла й̆ запульсувала жилка.

— Ірулан, — спитав Пол, — ти продовжуєш твердити, що військоо твого батька — лише іграшка?

— Що він може зробити з одним-єдиним легіоном? — промовила вона, глянувши на нього примруженими до розміру щілин очима.

— Може догратися до смерті, — сказала Чані.

Пол кивнув.

— А звинуватять мене.

— Знаю кількох командирів джигаду, — втрутилася Алія, — які

рвонули б туди, щойноо дізнавшись про такі маневри.

— Але ж це лише поліцейськіі сили! — запротестувала Ірулан. — У такому разі їмм не потрібна навчальна висадка, — відповів

Пол. — Я пропоную, щоб твій̆ наступний̆ лист до батька містив відвертий̆ і прямий̆ виклад моїхх поглядів на йогоо делікатне становище.

Вона опустила очі.

— Так, мілорде. Сподіваюся, це покладе кінець непорозумінню. Мій̆ батько цілком міг стати мучеником.

— Ммм, — відреагував Пол. — Без мого наказу моя сестра не пошле повідомлення згадуваним нею командирам.

— Напад на мого батька може спричинити й̆ іншу небезпеку, окрім суто військовоїї, — сказала Ірулан. — Люди починають із певною ностальгією озиратися на добу йогоо правління.

— Одного дня ти зайдешш задалеко, — промовила Чані притаманним їйй смертельно серйознимм фрименським тоном.

— Годі! — наказав Пол.

Він зважував сенсаційнуу фразу Ірулан про загальну ностальгію. Ну що ж, якась правда в цьому була. Ірулан іще раз підтвердила свою цінність.

— Бене Ґессерит надіслали офіційнее прохання, — сказав Стілґар, показуючи ще одну папку. — Хочуть проконсультувати тебе з приводу збереження твоєї̈ генетичної̈ лінії̈.

— Відправте Сестринству звичайніі вибачення, — відповів Пол. — А чи треба нам так чинити? — втрутилася Ірулан.

— Можливо... настав час обговорити це питання, — сказала

Чані.

Пол різко смикнув головою. Вони не могли знати, що це було частиною ціни, яку він іще не зважувався платити, проте Чані не дала себе зупинити:

— Я ходила до молитовної̈ стіни січі Табр, де я народилася. І до лікарів також. Я колінкувала, звернувшись своїмии помислами до глибин, де живе Шай-Хулудд. Проте, — вона знизала плечима, — усе марно.

«Наука й̆ марновірство однаково їїї підвели, — думав Пол. — Чи я теж маю їїї підвести, не розповівши, що народження спадкоємця Дому Атрідів буде нерозважливим вчинком?»

Глянувши на Алію, він помітив у їїї очах жаль. Пола болісно вразила думка, що сестра йогоо жаліє. Невже вона теж побачила це жахливе майбутнєє?

— Мій̆ володар мусить знати небезпеку для йогоо трону, поки нема спадкоємця, — промовила Ірулан скрадливим тоном, удавшись до Голосу Бене-Ґессерит. — Природно, такі питання складно обговорювати, але вони мусять бути порушені. Імператор — це щось більше, ніж просто людина. Він символізує владу, він їїї очільник. Якщо він помре, не залишивши спадкоємця, наслідком цього буде громадянська війнаа. Як у такому разі ти можеш любити свій̆ народ, якщо прирікаєш йогоо на таке?

Пол підвівся з-за столу й̆ підійшовв до балконних вікон. Надворі вітер прибивав до землі дим міських вогнищ. Небо виглядало як темна срібляста блакить, пом'якшена звіюваним вечорами з-за Оборонної̈ Стіни піском. Він дивився на південь, на схили, що захищали йогоо північні землі від коріолісових вітрів, і питав себе, чи знайдетьсяя подібна стіна, яка оборонила б йогоо спокій̆.

Рада безмовно очікувала, розуміючи, наскільки він близький̆ до люті.

Пол відчув, що час йогоо підганяє. Він намагався змусити себе повернутися до врівноваженості численних варіантів, щоб спробувати сформувати нове майбутнєє.

«Розлучися... розлучися... розлучися...» — думав він. Що трапилося б, якби він забрав Чані, просто зібрався й̆ покинув усе разом із нею, шукаючи притулку на Тупайлее? Але залишиться йогоо ім'я. Джигад знайдее нові, страшніші осердя, довкола яких і обертатиметься. Йогоо звинуватять і в цьому теж. Він раптом відчув страх, що, намагаючись здобути будь-яку нову річ, може втратити найкоштовнішее, адже навіть найменшийй спричинений̆ ним шум може жбурнути Всесвіт у руїнуу, аж доки він не втратить останньої̈ можливості повернути назад бодай̆ одну йогоо частку.

Площу внизу під ним заповнила низка прочан у зеленому та білому — кольорах хаджу. Вони тяглися за своїмм швидконогим арракінським гідом, немов розчленована змія, і нараз нагадали Полу, що йогоо приймальняя вже, мабуть, переповнена прохачами. Прочани! Їхніі прощі стали для Імперії̈ вартим осуду джерелом багатства. Хадж заповнив космічні шляхи побожними волоцюгами. Вони прибували, прибували й̆ прибували.

«Як це я зміг зрушити все це з місця?» — спитав він себе.

Звичайноо, воно зрушилося само собою. Цей̆ порив був закладений̆ у генах, які, можливо, працювали віками, щоб досягти цього короткого спазму.

Спонукувані глибоким релігійнимм інстинктом, люди прибували, шукаючи свого воскресіння. Тут закінчувалася проща — «Арракіс, місце переродження, місце упокоєння».

Старі в'їдливіі фримени запевняли: єдине, що є корисного в прочанах, — це їхняя вода.

Пол запитував себе, чого ж насправді шукали прочани? Вони кажуть, що прямують до святого місця. Але ж мусили знати, що ніде у Всесвіті немає Едемського джерела, не існує Тупайлее для душі. Вони називали Арракіс місцем незнаного, де мають бути з'ясовані всі таємниці. Це ланка, що зв'язує їхнійй Усесвіт із наступним. А найстрашнішее те, що, покидаючи планету, вони виглядали задоволеними.

«Що ж вони тут знаходять?» — дивувався Пол.

Часто в релігійномуу екстазі вони сповнювали вулиці дивними криками, так, наче це кричали птахи в якомусь чудернацькому пташнику. Фримени справді називали їхх «перелітними птахами». А тих кількох, котрі тут померли, — «крилатими душами».

Зітхнувши, Пол подумав, що кожна підкорена йогоо легіонами планета ставала новим джерелом прочан. Вони рушали на прощу з подяки «за мир Муад'Діба».

Він відчув, що якась йогоо частка занурюється в морозну, покриту інеєм безмежну темряву. Йогоо провидча влада порушила те уявлення про Всесвіт, яке досі мало все людство. Він струснув безпечним Усесвітом, замінивши безпеку своїмм джигадом. Він

поборов і перехитрував людський̆ світ своїмм ясновидінням, але тепер йомуу дошкуляла думка, що Всесвіт досі непідвладний̆ йомуу. Ця планета, яку він наказав перетворити з пустелі на багатий̆ водою рай̆, була живою. Їїї серцебиття таке ж сильне, як у кожної̈ людини. Вона змагається з ним, опирається, вислизає з-під

йогоо опіки...

Долоні Пола тихцем торкнулася інша рука. Озирнувшись, він

побачив Чані, в очах якої̈ проглядалася стурбованість. Ці очі наче намагалися випити йогоо.

— Коханий̆, не змагайсяя зі своєю рух1, — прошепотіла вона.

Співчуття, що ніби випливало з їїї дотику, стало для нього рятівним колом.

— Сіхає, — прошепотів він.

— Мусимо якомога швидше піти в пустелю, — тихенько сказала вона. Він стис їїї руку, щоб за мить відпустити й̆ повернутися до столу. Чані сіла на своє місце.

Ірулан дивилася на розкладені перед Стілґаром папери, їїї вуста були стиснуті в тонку лінію.

— Ірулан пропонує себе як матір імператорського спадкоємця, — сказав Пол. Глянув на Чані, повернувся до Ірулан, яка уникала йогоо погляду. — Усі ми знаємо, що вона не відчуває любові до мене.

Ірулан завмерла.

— Я знаю політичні аргументи, — продовжував Пол. — Але мене турбують аргументи людські. Якби принцеса-консорт не була зв'язана наказами Бене Ґессерит, якби вона домагалася цього не через прагнення особистої̈ влади, моя реакція могла б бути іншою. За наявного стану справ я відхиляю їїї пропозицію.

Ірулан глибоко, з тремтінням зітхнула.

Повертаючись на своє місце, Пол подумав, що ніколи досі не бачив у неї̈ такого слабкого самоконтролю. Нахилившись у їїї бік, сказав:

— Ірулан, я справді шкодую.

Вона задерла підборіддя й̆ з виразом чистої̈, без домішок люті прошипіла:

— Я не потребую твого співчуття! — Відтак повернулася до Стілґара: — Є ще щось пильне й̆ важливе?

Не зводячи з Пола очей̆, Стілґар промовив:

— Ще одне питання, мілорде. Гільдія знову пропонує відрядити офіційногоо посла сюди, на Арракіс.

— Якесь поріддя глибокого космосу? — спитав Корба, і йогоо голос переповнювала фанатична ненависть.

— Мабуть, що так, — відповів Стілґар.

— Цю справу слід розглянути з особливою обережністю, мілорде, — застеріг Корба. — Раді наїбівв не сподобається присутність гільдієрів на Арракісі. Вони оскверняють саму землю, якої̈ торкаються.

—Вони живуть у своїхх контейнерахх і не торкаються землі, — сказав Пол, дозволивши своєму голосу виявити роздратування.

— Наїбии можуть узяти справу у свої̈ руки, мілорде, — промовив Корба.

Пол гнівно зиркнув на нього.

— Зрештою, вони ж фримени, мілорде, — наполягав Корба. — Ми добре пам'ятаємо, як Гільдія привозила сюди тих, котрі гнобили нас. Ми не забули, як вони нас шантажували, вимагаючи прянощів за збереження наших таємниць від наших ворогів. Вони висмоктували з нас усі соки...

— Годі! — перервав йогоо Пол. — Гадаєш, я забув?

Наче тільки-но зрозумівши значення власних слів, Корба щось незрозуміло пробурмотів, а тоді сказав:

— Даруйтее, мілорде. Я не мав на увазі, що ви не фримен. Я не...

— Вони пришлють сюди Стернового, — промовив Пол. — Малоймовірноо, щоб Стерновий̆ прибув сюди, якщо запідозрить небезпеку.

Пересохлими від раптового страху вустами Ірулан запитала: — Ти... бачив, як Стерновий̆ прилітає сюди?

— Звичайноо ж, я не бачив Стернового, — відповів Пол, імітуючи їїї тон. — Але я можу бачити, де він перебуває й̆ куди вирушає. Нехай̆ вони відправлять до нас Лоцмана. Можливо, я теж якось йогоо використаю.

— Питання вирішено, — підсумував Стілґар.

А Ірулан, закривши долонею посмішку, подумала: «То це правда. Наш Імператор не бачить Стернового. Вони взаємно сліпі. Змову не буде розкрито».