19 Частина (2)

запала, додала: — Хіба ж це не фрименський̆ закон, щоб Превелебна Матір керувала там, де йдетьсяя про життя і смерть?

Усвідомивши вагомість їїї слів, наїбии завмерли в цілковитому мовчанні, але Алія гнівно зиркнула на ряди облич. Подумки перелічила їхніі імена для пізнішого обговорення в Раді: Гобарс, Раджіфірі, Тасмін, Сааджід, Умбу, Легг... Ці імена містили шматочки Дюни: січ Умбу, западина Тасмін, ущелина Гобарс...

Вона зосередила увагу на Корбі.

Помітивши це, Корба підняв підборіддя й̆ промовив:

— Протестую й̆ заявляю про свою невинність.

— Стілґаре, прочитай̆ звинувачення, — наказала Алія. Стілґар розгорнув коричневий̆ сувій̆ виготовленого з прянощів паперу й̆ ступив уперед. Він читав з урочистим розмахом у голосі, наче відмірюючи прихований̆ ритм. Кидав слова переконливо, ясно, непідкупно:

— ...що ти змовлявся зі зрадниками, аби вчинити знищення нашого Владаря й̆ Імператора; що в мерзенній̆ таємниці зустрічався з різними ворогами держави; що ти...

Корба не переставав заперечливо хитати головою з виразом болісного гніву.

Алія задумливо слухала, схиливши голову набік і спершись підборіддям на стиснуту в кулак ліву долоню, а другу руку простягши вздовж поруччя крісла. Уривки формальної̈ процедури починали випадати з їїї свідомості, залишаючи лише відчуття тривоги.

— ... достойнаа традиція... підтримка легіонів і всіх фрименів, де б вони не були... протиставити насилля насиллю, згідно із законом... велич Особи Імператора... утративши всі права на...

«Це ж безглуздя, — подумала вона. — Безглуздя! Це все безглуздя... безглуздя... безглуздя...»

— Таким чином, справа передається суду, — закінчив Стілґар.

У запалій̆ тиші Корба нахилився вперед, сперши руки на коліна й̆ витягнувши жилаву шию так, наче готувався до стрибка. Коли він говорив, йогоо язик замиготів між зубами:

— Я ні словом, ні вчинком ніколи не зрадив своїхх фрименських обітниць! Вимагаю очної̈ ставки з моїмм обвинувачувачем!

«Доволі примітивний̆ протест», — подумала Алія.

Проте вона помітила, що на наїбівв він таки справив неабияке враження. Вони знали Корбу. Він був одним із них. Щоб стати наїбомм, він довів свою фрименську відвагу та розсудливість.

Зірок він із неба не знімав, цей̆ Корба, але на нього можна було покластися. Можливо, він не з тих, хто спроможний̆ очолити джигад, але з нього вийшовв непоганий̆ офіцер-інтендант. Не хрестоносець, але один із тих, котрі цінують стару фрименську чесноту: «Плем'я понад усе».

У свідомості Алії̈ промайнулии гіркі Усаймовіі слова, передані їмм Полом. Вона уважно оглянула галерею. Кожен із цих людей̆ міг подумки поставити себе на місце Корби, і дехто мав серйозніі причини для цього. Але тут невинний̆ наїбб був так само небезпечним, як винний̆.

Корба теж це відчув.

— Хто мене звинувачує? — спитав він. — Маю фрименське право на очну ставку з ним.

— Можливо, це ти сам себе звинувачуєш, — відповіла Алія.

На обличчі Корби, перш ніж він зумів це приховати, ненадовго з'явився містичний̆ жах. І кожен міг прочитати на ньому: «Достатньо, щоб Алія з їїї силами звинуватила йогоо, заявивши, що має докази з царства тіней̆, алам аль-митгаль1».

— Наші вороги мають союзників серед фрименів, — із притиском промовила Алія. — Водяні пастки поруйнованоо, канати підірвано, плантації̈ отруєно, а водозбірники сплюндровано.

— А тепер вони вкрали ще й̆ хробака пустелі, забравши йогоо на іншу планету!

Голос цей̆ був усім добре знаний̆ — Муад'Діб. Пол увійшовв із дверей̆ передпокою, протиснувся крізь ряди гвардійцівв і підійшовв до Алії̈. Чані, котра йогоо супроводжувала, стала збоку.

— Мілорде, — промовив Стілґар, уникаючи прямого погляду на обличчя Пола.

Пол спрямував порожні очниці на галерею, а тоді на Корбу. — Що, Корбо, скінчилися панегірики?

На галереї̈ почалося тихе бурмотіння. Воно з кожною миттю

чіткішало, і ось уже можна було розібрати окремі слова та фрази: — ... закон про сліпих... фрименський̆ звичай̆... до пустелі... хто

порушує...

— Хто каже, що я сліпий̆? — спитав Пол і повернувся обличчям до галереї̈. — Ти, Раджіфірі? Бачу, що маєш на собі золоту накидку, а під нею — блакитну сорочку, досі запорошену вуличним пилом. Ти завжди був нечепурою.

Раджіфірі зробив захисний̆ жест — три пальці проти злого.

— Поверни ці пальці до себе! — гукнув Пол. — Ми знаємо, де зло.

Він обернувся до Корби.

— Корбо, на твоєму обличчі почуття провини.

— Це не моя провина! Може, я був якось пов'язаний̆ із винуватцями, але сам не...

Несподівано він урвав свою мову, перелякано глянувши на

галерею.

Згідно із сигналом Пола, Алія підвелась і спустилася вниз,

підійшовшии до краю стола Корби. З відстані, меншої̈ за метр, вона дивилася на нього, мовчазна й̆ грізна.

Корба зіщулився під тягарем їїї погляду, заметушився, тривожно позираючи на галерею.

— Чиїхх очей̆ ти там шукаєш? — спитав Пол.

— Ти невидющий̆! — бовкнув Корба.

Пол відкинув миттєве почуття жалю до Корби. Цей̆ чоловік

був пійманийй у пастку видіння так само надійноо, як кожен із присутніх. Він грав свою роль і не більше.

—Я не потребую очей̆, аби тебе бачити! — промовив Пол, а тоді почав описувати Корбу: кожен рух, кожне сіпання, кожен вияв тривоги й̆ благальний̆ погляд на галерею.

У душі Корби наростав розпач.

Спостерігаючи за ним, Алія помітила, що він кожної̈ секунди може зламатися. Цікаво, чи хтось із галереї̈ зауважить, наскільки він близький̆ до зламу? Хто? Вона придивилася до облич наїбівв, помічаючи дрібні вирази почуттів, якими зраджували себе ці застиглі, наче маски, обличчя... гнів, страх, непевність... почуття провини.

Пол замовк.

Корба зібрав жалюгідні залишки помпатичності, щоб благальним тоном запитати:

— Хто мене звинувачує?

— Тебе звинувачує Усаймм, — промовила Алія.

— Але ж Усаймм мертвий̆! — заперечив Корба.

— Звідки ти це знаєш? — спитав Пол. — Через свою шпигунську мережу? О, так! Ми знаємо про твоїхх шпигунів та кур'єрів. Знаємо, хто привіз сюди каменепал із Тарагеля.

— Це було зроблено для захисту Квізарату! — ляпнув Корба. — І як же він потрапив у зрадницькі руки? — промовив Пол. — Йогоо було вкрадено, і ми... — Корба замовк і зглитнув слину.

Йогоо погляд перебігав справа наліво. — Усі знають, що я був голосом любові до Муад'Діба. — Він поглянув у бік галереї̈. — Але як може мертвий̆ звинувачувати фримена?

— Голос Усаймаа не мертвий̆, — відповіла Алія, а відтак примовкла, коли Пол торкнувся їїї плеча.

— Усаймм вислав нам свій̆ голос, — сказав Пол. — Назвав імена, зрадницькі вчинки, місця та час зустрічей̆. Ти відчуваєш брак певних облич у Раді наїбівв, Корбо? Де Меркур і Фаш? І Кеке Кульгавий̆ сьогодні не з нами. А Такім... де він?

Корба водив головою з боку на бік.

—Вони втекли з Арракіса з викраденим хробаком, — промовив Пол. — Навіть якщо я зараз звільню тебе, Корбо, ШайХулудд однаково забере твою воду за твою співучасть у цьому. То чого ж я тебе не звільняю, Корбо? Подумай̆ про всіх тих людей̆, очі яких було забрано, про тих, хто не може бачити так, як я. Вони мають рідних і друзів, Корбо. Де б ти міг від них сховатися?

— Це був нещасливий̆ випадок, — виправдовувався Корба. — Хай̆ там як, але вони дістануть собі тлейлаксанськіі...

Він знову замовк.

— Хто знає, яку неволю можуть принести із собою металеві очі? — спитав Пол.

Наїбии на своїйй галереї̈ почали пошепки, заслонивши долонями губи, обмінюватися коментарями. Тепер вони дивилися на Корбу з прохолодою.

— Для захисту Квізарату, — пробурмотів Пол, повертаючись до виправдань Корби. — Пристрій̆, який̆ або руйнуєє планету, або випускає джей̆променіі, щоб осліпити всіх людей̆ довкола. Який̆ із цих ефектів, Корбо, призначений̆ для захисту? Невже метою Квізарату є знищенні очей̆ усіх спостерігачів?

— Це була звичайнаа цікавість, мілорде, — жалібно бідкався Корба. — Ми знали Старий̆ Закон, за яким лише Родини мають право на володіння ядерною зброєю, але Квізарат підкорявся... підкорявся...

— Підкорявся тобі, — продовжив Пол. — Цікавість, справді.

— Навіть якщо це лише голос мого обвинувачувача, він мусить постати переді мною! — вигукнув Корба. — Фримен має таке право.

— Він каже правду, володарю, — мовив Стілґар.

Алія гостро глянула на Стілґара.

— Закон є закон, — сказав Стілґар, відчувши протест Алії̈, відтак почав цитувати Фрименський̆ Закон, додаючи власні коментарі на тему йогоо використання.

Алія зазнала дивного відчуття, немовби вона заздалегідь чує слова Стілґара. Як він може бути таким наївнимм? Ніколи ще Стілґар не здавався таким офіційнимм і консервативним, таким зосередженим на дотриманні Кодексу Дюни. Йогоо підборіддя агресивно випиналося вперед, а слова промовляв так, наче рубав їхх. Невже в ньому справді не було нічого, крім цієї̈ обурливої̈ помпатичності?

— Корба — фримен, і йогоо слід судити за законами фрименів, — підсумував Стілґар.

Алія обернулася й̆ глянула на денні тіні, що падали із саду на стіну. Вона почувалася роздратованою. Затягли цю справу до пізнього полудня. І що тепер?

Корба зібрався із силами. На йогоо лиці було написано, що він є жертвою несправедливого звинувачення, а все, що він учинив, робилося з любові до Муад'Діба. Алія дивилася на Корбу, вражена зловтішним почуттям самоповаги, що промайнулоо на йогоо обличчі.

«Схоже, саме отримав повідомлення, — подумала вона, позаяк почав поводитися як людина, котра почула вигук свого приятеля: “Тримайсяя! Допомога близько!”»

Якусь мить вони тримали все в руках: інформацію карлика, нитки, що вели до інших учасників змови, імена інформаторів. Але критична мить минула. Стілґар? У жодному разі не Стілґар. Вона обернулася й̆ глянула на старого фримена.

Стілґар незворушно зустрів їїї погляд.

—Дякую, Стіле, — промовив Пол, — за нагадування нам Закону.

Стілґар схилив голову. Він підійшовв ближче й̆ безмовно, самими губами сформував слова, котрі, як він знав, могли прочитати і Пол, і Алія. «Витисну йогоо насухо й̆ сам займусяя наслідками».

Пол кивнув і дав знак гвардійцевіі позаду Корби.

— Відвести Корбу в найнадійнішушу камеру, — наказав він. — Жодних відвідин, крім захисника. Захисником я призначаю Стілґара.

—Дозвольте мені самому вибрати захисника! — скрикнув Корба.

Пол обернувся.

— Ти сумніваєшся в чесності й̆ справедливості Стілґара?

— О, ні, мілорде, але...

— Вивести йогоо! — гаркнув Пол.

Гвардійціі підняли Корбу з подушок і поволокли геть.

Наїбии, бурмочучи, почали покидати галерею. Охоронці вийшлии з-під галереї̈, підійшлии до вікон і запнули оранжеві завіси. Кімнату заповнила оранжева напівтемрява.

— Поле, — озвалася Алія.

—Вдаватися до насильства, — сказав Пол, — слід лише за умови, що матимемо повний̆ контроль над ним. Дякую, Стіле, ти добре зіграв свою роль. Я певен, що Алія розпізнала наїбівв — йогоо спільників. Вони не могли зостатися непоміченими.

— То ви це заздалегідь придумали? — допитувалася Алія.

—Якби я наказав негайноо вбити Корбу, наїбии зрозуміли б це, — відповів Пол. — А формальна процедура без точного дотримання Закону Фрименів — це інша річ. Вони відчули, що їхніі права під загрозою. Хто з наїбівв є йогоо спільниками, Аліє?

— Раджіфірі напевне, — тихо відповіла вона. — І Сааджід, але...

— Дай̆ Стілґарові повний̆ список, — промовив Пол.

Алія зглитнула слину, поділяючи в цю мить загальний̆ острах перед Полом. Знала, завдяки чому він рухається серед них без очей̆, але точність цих рухів їїї приголомшувала. Бачити їхніі обриси у світлі свого видіння! Відчувала, що й̆ вона сама мерехтить перед ним у сидеричному часі, який̆ пов'язаний̆ із дійсністюю винятково лише словами та вчинками. Усі вони у видінні були перед ним як на долоні!

— Давно вже пора твоєї̈ ранкової̈ аудієнції̈, володарю, — нагадав Стілґар. — Багато осіб, цікавих... наляканих...

— Ти теж боїшсяя, Стіле?

— Так.

Це був тільки шепіт.

— Ти мій̆ друг, і тобі нема чого боятися, — сказав Пол. Стілґар зглитнув слину.

— Так, мілорде.

— Аліє, візьми на себе ранкову аудієнцію, — промовив Пол. — Стілґаре, дай̆ сигнал.

Стілґар підкорився.

Біля великих дверей̆ зненацька почувся шум. Натовп виштовхали з напівтемної̈ кімнати, щоб дати змогу увійтии офіційнимм особам. Усе йшлоо своїмм звичаєм: гвардія Твердині стримувала й̆ відштовхувала натиск суплікантів-прохачів, крикливо одягнені дефензори-захисники з криками та лайкоюю намагалися продертися вперед. Дефензори вимахували паперами зі своїмии справами.

Секретар Асамблеї̈ широким кроком пройшовв через їхнійй гурт на розчищений̆ гвардійцямии простір. Він ніс список преференцій̆ із переліком тих, кому дозволено наблизитися до трону. Секретар, жилавий̆ фримен на ім'я Текрубе, тримався з утомленим цинізмом, демонструючи голомозу голову й̆ настовбурчені вуса.

Алія рушила вперед, щоб перехопити йогоо й̆ дати час Полові вислизнути разом із Чані крізь приватний̆ перехід за помостом. На мить вона відчула недовіру до Текрубе, помітивши нескромну цікавість, коли він крадькома глянув на Пола.

— Сьогодні я говоритиму від імені брата, — сказала вона. — Нехай̆ супліканти підходять по одному.

— Так, міледі.

Він повернувся, щоб сформувати чергу.

— Пам'ятаю часи, коли ти не помилялася так щодо намірів свого брата, — промовив Стілґар.

— Я була неуважною, — сказала вона. — А в тобі помічаю драматичну зміну. Що це, Стіле?

Шокований̆ Стілґар випростався. Він змінився, звичайноо. Але драматично? Ніколи раніше не зустрічався з такою своєрідною оцінкою йогоо особи.

Драма — сумнівна річ. Драматичними були заїжджіі лицедії̈ та мартопляси непевної̈ лояльності й̆ сумнівних чеснот. Вороги Імперії̈ використовували драматичні спектаклі, щоб впливати на легковажний̆ люд. Корба забув про фрименські цноти й̆ вдався до драми у Квізараті.

І через це помре.

— Це якась перверзія, — сказав Стілґар. — Ти мені не віриш?

Неспокій̆ у йогоо голосі пом'якшив вираз їїї обличчя, але не їїї тон.

— Ти знаєш, що я тобі вірю. Я завжди згоджувалася зі своїмм братом, що коли якісь справи доручено Стілґару, то можна спокійноо забути про них.

— То чому ж ти кажеш, що я... змінився?

—Ти готуєшся до непослуху моєму братові, — промовила вона. — Я можу це в тобі прочитати. Сподіваюся лише, що це не знищить вас обох.