Частина четверта (1)
– Добрий день, – сказав маленький принц.
– Добрий день, – озвався стрілочник.
– Що ти тут робиш? – спитав маленький принц.
– Сортую пасажирів, – відповів стрілочник, – відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі чоловік, один поїзд праворуч, другий – ліворуч.
І швидкий поїзд, загуркотівши, як грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж затремтіла будка стрілочника.
– Як поспішають, – мовив маленький принц. – Що вони шукають?
– Сам машиніст цього не знає, – сказав стрілочник.
Другий швидкий поїзд, сяючи вогнями, прогуркотів у другий бік.
– Вони вже повертаються? – спитав маленький принц.
– Це не ті, – відповів стрілочник. – Це стрічний поїзд.
– Вони були невдоволені там, звідки їдуть?
– Люди завжди невдоволені там, де вони живуть, – сказав стрілочник.
Тут прогуркотів яскраво освітлений третій швидкий поїзд.
– Вони женуться за тими першими? – спитав маленький принц.
– Ні за ким вони не женуться, – сказав стрілочник. – Вони сплять там, усередині, або позіхають. Тільки діти притуляються носами до шибок.
– Тільки діти знають, чого шукають, – зауважив маленький принц. – Вони тратять стільки часу на ляльку з ганчір'я, і вона стає їм дуже дорогою, і якщо її віднімуть, діти плачуть...
– Вони щасливі, – сказав стрілочник.
ХХIII
– Добрий день, – сказав маленький принц.
– Добрий день, – відповів торговець.
Він продавав поліпшені пілюлі, які заспокоюють спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.
– Навіщо ти їх продаєш? – спитав маленький принц.
– Від них велика економія часу, – відказав торговець. – Експерти зробили підрахунки. За тиждень людина заощаджує п'ятдесят три хвилини.
– А що роблять у ці п'ятдесят три хвилини?
– Хто що хоче...
«От якби мені треба було витратити п'ятдесят три хвилини, – подумав маленький принц, – я просто пішов би до струмка...»
XXIV
Минув тиждень з дня моєї аварії в пустелі, і, послухавши розповідь про торговця пілюлями, я випив останні краплі води.
– О, – сказав я маленькому принцові, – твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теж був би щасливий, якби міг просто піти до струмка!
– Мій друг лис... – озвався він.
– Хлопчику, йдеться вже не про лиса!
– Чому?
– А тому, що доведеться вмерти від спраги...
Він не зрозумів мене і відповів:
– Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я, я дуже радий, що в мене був друг лис...
«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця...» – подумав я.
Але він подивився на мене і відповів на мої думки:
– Мені теж хочеться пити... пошукаймо криницю...
Я стомлено розвів руками: це безглуздя – навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу.
Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала ніч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх немов у сні. А в пам'яті все стояли слова маленького принца.
– Отже, і ти знаєш, що таке спрага? – спитав я.
Проте він не відповів на моє питання. Він просто сказав:
– Вода буває потрібна і серцю...
Я не зрозумів його слів, але промовчав... Знав, що не треба його розпитувати.
Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді він ще сказав:
– Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси...
– Атож, – відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки.
– Пустеля гарна... – додав він.
Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед тої тиші звідкілясь ідуть промені...
– Пустеля гарна тим, – сказав маленький принц, – що в ній десь криються джерела...
Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому домі, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. В глибині свого серця мій дім ховав таємницю.
– Так, – мовив я, – йдеться про будинок, про зорі чи пустелю – того, що становить їхню красу, очима не побачиш!
– Я задоволений, – сказав маленький принц, – що ти згоден з моїм другом лисом.
Він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і дуже безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, яке ворушив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш...»
Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: «Наизворушливіше у цього маленького принца – його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить...» І я зрозумів, що він ще тендітніший і ще безборонніший, ніж здається. Треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити їх...
Отак ідучи, я на світанку побачив криницю.
XXV
– Люди набиваються у швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають, – сказав маленький принц. – Тому вони метушаться і крутяться то сюди, то туди...
І додав:
– Усе це пусте...
Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як інші криниці в Сахарі. Криниці тут – це просто ями в піску. А ця була схожа на сільський колодязь. Але там не було ніякого села, і я подумав, що то сон.
– Дивно, – сказав я маленькому принцові, – тут усе приготовано – корба, відро, мотузка...
Він засміявся, торкнув мотузку, почав крутити корбу. І корба заскрипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру.
– Чуєш? – озвався маленький принц. – Ми розбудили цей колодязь, і він співає...
Мені не хотілося, щоб він стомився.
– Я сам витягну, – сказав я, – тобі це надто важко.
Повільно витягнув я відро. Надійно поставив його на цямрину криниці. У вухах мені ще лунав спів корби, а у відрі, де ще тремтіла вода, стрибали сонячні зайчики.
– Мені хочеться цієї води, – сказав маленький принц, – дай мені напитись...
І я зрозумів, чого він шукав!
Я підніс відро до його уст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Це була не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зірками, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як подарунок. Так у дитинстві, коли я був маленьким хлопцем, мені сяяли різдвяні подарунки – вогнями свічок на ялинці, музикою опівнічної меси, лагідними усмішками.
– Люди на твоїй планеті, – сказав маленький принц, – вирощують п'ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, що шукають...
– Не знаходять... – потвердив я.
– А те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води...
– Це правда, – відповів я.
І маленький принц додав:
– Але очі не бачать. Треба шукати серцем.
Я напився. Дихалось легко. Пісок уранці такого кольору, як мед. І від цього кольору меду я теж був щасливий. Чого б я мав сумувати...
– Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо мовив маленький принц, знову сівши біля мене.
– Яку обіцянку?
– Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... я ж відповідаю за ту квітку!
Я витягнув з кишені свої малюнки. Маленький принц подивився на них, засміявся і сказав:
– Баобаби у тебе трохи схожі на качани капусти...
– О!
А я так пишався тими баобабами!
– А в твого лиса вуха... наче роги... і надто довгі!
І він знову засміявся.
– Ти несправедливий, хлопчику, – я ніколи нічого не вмів малювати, тільки удава зовні і всередині.
– О, це нічого, – сказав він. – Діти знають.
Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце мені стислося.
– Ти щось надумав, а я не знаю...
Але він не відповів. Він сказав:
– Знаєш, завтра мине рік, як я попав на Землю...
А тоді, помовчавши, додав:
– Я впав зовсім близько звідси...
І почервонів.
І знову, не знаю чого, мене огорнув якийсь дивний сум. Але все-таки я спитав:
– Отже, це не випадково тиждень тому, вранці, коли ми познайомилися, ти ходив тут зовсім один, за тисячу миль від населених місць? Ти повертався туди, де впав?
Маленький принц почервонів знову. А я, вагаючись, додав:
– Може, тому, що минає рік?..
І маленький принц ще більше зашарівся. Він ніколи не відповідав на запитання, та коли червонієш, то це означає «так», правда ж?
– О! – сказав я. – Я боюсь...
Проте він перебив мене:
– Тепер тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я жду тебе тут. Приходь завтра ввечері...
Та мені не стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, буває, доводиться й поплакати.
XXVI
Поблизу криниці була руїна старого кам'яного муру. На другий день увечері, кінчивши роботу, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що мій маленький принц, спустивши ноги, сидить зверху. І почув, як він казав:
– Виходить, ти не пам'ятаєш? Це було не тут!
Хтось, певно, відповів йому, бо він заперечив:
– Ні! Ні! Якраз у цей день, тільки не в цьому місці...
Я підходив до муру. Нікого більше я там не бачив і не чув. А тим часом маленький принц знову сказав комусь:
– Ну, звісно. На піску ти побачиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати на мене. Цієї ночі я туди прийду.
До муру було метрів двадцять, а я так само нікого не бачив.
Трошки помовчавши, маленький принц озвався знову:
– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не буду довго мучитися?
Я став, серце моє стислося, але я все ще нічого не розумів.
– Тепер іди... – сказав маленький принц. – Я хочу зійти вниз.
Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, піднявши голову до маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина за тридцять секунд гине. Витягуючи з кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, змія тихо, мов конаючий струмочок, поповзла по піску і з ледь чутним металічним шелестом, не дуже поспішаючи, залізла між каміння...
Я підбіг до муру саме вчасно, щоб узяти на руки маленького принца, білого як сніг.
– Що за вигадки! Ти вже розмовляєш із зміями!
Я розв'язав золотий шарф, який він завжди носив. Змочив йому скроні і дав випити води. І вже не наважувався більше ні про що питати його. Він серйозно подивився на мене і обняв мене за шию. Я чув, як у нього б'ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає. Він сказав мені:
– Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало у твоїй машині. Тепер ти можеш повернутися додому...
– Звідки ти знаєш?
Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літак!
Він нічого не відповів на моє запитання, тільки сказав:
– Я теж сьогодні повертаюсь додому.
І сумно додав:
– Це значно далі... це значно важче...
Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, одначе мені здавалося, що він вислизає прямо в якусь безодню, і я ніяк не можу його втримати...
Його задумливий погляд губився десь у далині.
– У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І оброть...
І він сумно всміхнувся.
Я довго ждав. Відчував, що він поволі приходив до тями.
– Ти трохи злякався, хлопчику...
Налякався, певна річ! Але він тихенько засміявся.
– Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері...
Знову мене обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене мов джерело в пустелі.
– Хлопчику, я хочу ще почути, як ти смієшся...
А він сказав:
– Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав...
– Скажи, хлопчику, вся ота історія із змією, з побаченням і з зіркою – це просто поганий сон, так же?
Але він не відповів. Сказав:
– Найголовнішого очима не побачиш...
– Правда...
– Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці, – вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають.
– Правда...
– Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вона була наче музика... а все та корба і мотузка... ти пам'ятаєш... вона була чудова...
– Правда...
– Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка надто маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки... Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую...
І він засміявся.
– О хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх!
– Оце й буде мій подарунок... це буде, як ото з водою...
– Що ти хочеш сказати?
– Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних – тих, хто мандрує, – вони – дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі – складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає...
– Як це розуміти?
– Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятись!
І він знову засміявся.
– І коли ти втішишся (а втіха завжди приходить), то будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти одчиниш вікно, і тобі буде приємно... І твої друзі будуть страшенно здивовані, що ти, дивлячись на небо, смієшся. А ти їм скажеш: «Так, зірки завжди викликають у мене бажання сміятись!» І вони подумають, що ти не сповна розуму. От яку капосну штуку я