25-29 Частина (1)

Того вечора, коли хворі зійшлисяя до їдальніі, всі помітили відсутність чотирьох осіб.

Не було Зедки, яку виписали після тривалого лікування; Марі, котра, мабуть, пішла в кіно, як це часто робила, й̆ Едуарда, який̆ ще, напевно, не відійшовв від електрошоку. Згадавши про електрошок, хворі відчули страх і мовчки взялися до вечері.

Ну, й̆ ще не було зеленоокої̈ дівчини з каштановим волоссям. Тієї̈, якій̆ уже залишилося зовсім недовго жити.

Про смерть у Віллеті ніхто не говорив уголос, хоча й̆ усі помічали чиюсь відсутність, але завжди поводилися так, ніби нічого не сталося.

Від столу до столу розходилася новина. Дехто заплакав — адже вона була повна життя, а тепер лежатиме в маленькому моргу біля лікарні. Тільки найсміливішіі відважувались туди заходити, та й̆ то серед білого дня. Там стояли три мармурових столи, на одному і лежав зазвичай̆ новий̆ труп, накритий̆ простирадлом.

Всі знали, що сьогодні там лежатиме Вероніка. Справжні божевільні хутко забули про дівчину, яка останніми днями порушувала їхнійй сон, граючи на піаніно. Декого ця новина трохи засмутила — особливо медсестер із реанімаційногоо відділення, але їхх привчали не надто прив'язуватися до пацієнтів, адже одні виписувалися, інші вмирали, а загалом їхнійй стан тільки погіршувався. Медсестри тужили трохи довше, але згодом і це минало.

Проте майжее всі хворі, почувши вістку, прикинулися засмученими, хоча насправді відчули полегшення — адже вкотре над Віллетом

пронісся ангел смерті, не торкнувшись їхх.

Коли «Братство» зібралося після вечері, один із хворих повідомив,

що Марі не пішла до кінотеатру, вона залишила Віллет назавжди, передавши йомуу листа.

*

Ніхто, здавалося б, не надав цьому надто великого значення: Марі завжди була якась не така, трохи забожевільна, нездатна пристосуватися до ідеальної̈ ситуації̈, в якій̆ всі вони тут були.

— Марі ніколи не розуміла, які ми щасливі, — сказав один. — Ми всі, наче друзі зі спільними інтересами — дотримуємося своєї̈ рутини, інколи подорожуємо разом, запрошуємо лекторів, — вони розповідають цікаві речі, а ми їхх обговорюємо. Наше життя досконало врівноважене; цього не має багато хто з тих, хто живе поза Віллетом.

— Не кажучи про те, що у Віллеті ми захищені від безробіття, наслідків боснійськоїї війнии, економічних проблем і насильства, — додав інший̆. — Тут ми здобули гармонію.

— Марі мені залишила листа, — сказав той̆, що повідомив їмм новину, тримаючи в руках запечатаний̆ конверт. — Вона просила прочитати йогоо вголос, усім нам на прощання.

Найстаршийй братчик розпечатав конверт і виконав їїї прохання. Волів би спинитися посередині, але вже було пізно, тож дочитав до кінця.

«Щойноо ставши юристом, я прочитала кілька віршів одного англійськогоо поета, і мене надзвичайноо вразив один рядок: „Будь джерелом, що б'є через край̆, а не водоймоюю, що лиш тримає воду“. Я завжди думала, що поет помилявся. Переливатися через край̆ небезпечно, бо можна затопити ті долини, де живуть рідні нам люди, — вони захлинуться надміром нашої̈ любові й̆ пристрасті. Все своє життя я намагалася бути водоймоюю, ніколи не виходячи зі своїхх внутрішніх берегів.

Пізніше, з невідомої̈ мені досі причини, я почала страждати від приступів паніки. Стала тим, чим так боялася стати: джерелом, що полилося через край̆, затоплюючи все навкруги. Внаслідок чого опинилась у Віллеті.

Підлікувавшись, знову стала водоймоюю й̆ зустріла вас. Дякую вам за вашу дружбу, за вашу любов і за всі щасливі хвилини. Ми жили

разом, наче риби в акваріумі, задоволені, бо хтось кидав їжуу, коли нам хотілося їстии, а ще ми могли, коли нам цього хотілося, розглядати світ за склом.

Але вчора — завдяки музиці й̆ дівчині, яка вже, мабуть, померла, — я довідалася щось дуже важливе: життя всередині точнісінько таке саме, що й̆ життя назовні. Як там, так і тут, люди збираються групами; зводять навколо себе стіни й̆ не дозволяють, аби якась несподіванка порушила спокій̆ їхньогоо бездарного існування. Вони щось там роблять, що звикли робити, досліджують щось нікому не потрібне, веселяться, бо саме цього від них очікують, а решта усе хай̆ іде під три чорти — їхх це анітрохи не турбує. Хіба що переглянуть телевізійніі новини — як ми це часто робили, — щоб тільки упевнитись у власному щасті серед світу, що повен всіляких проблем і несправедливостей̆.

Я хочу лише сказати, що життя „Братства“ нічим не відрізняється від життя, яким живуть майжее всі за межами Віллету, намагаючись не вискочити поза скляні стіни акваріуму. Мені довший̆ час воно здавалося вигідним і корисним, але люди міняються, тож я рушаю на пошуки пригод, хоч мені вже шістдесят п'ять і я чудово усвідомлюю всі обмеження свого віку. Я їдуу в Боснію. Там є люди, яким я потрібна. Хоча вони ще не знають мене, а я їхх. Але я певна, що принесу якусь користь, а ризик подорожі вартий̆ більше, ніж тисяча днів безпечного комфорту».

Він закінчив читати листа, і члени «Братства» розійшлисяя по своїхх палатах, переконані, що Марі остаточно збожеволіла.

Едуард і Вероніка вибрали найдорожчийй ресторан у Любляні, замовили найвишуканішіі страви й̆ упилися трьома пляшками марочного вина врожаю 1988 року, одного з найкращихх у цьому столітті. За вечерею вони жодного разу не згадали ні про Віллет, ні про минуле, ні про майбутнєє.

*

— Мені подобається історія зі змією, — сказав він, наповнюючи їїї келих у надцятий̆ раз. — Але твоя бабуся була застара, щоб правильно це все витлумачити.

— Прошу з повагою ставитися до моєї̈ бабусі! — загорлала хмільна Вероніка, аж усі в ресторані озирнулися.

— Пропоную тост на честь бабусі цієї̈ дівчини! — вигукнув Едуард, зриваючись на ноги. — Вип'ємо за бабусю цієї̈ божевільної̈, яка сидить тут переді мною, і яка, безсумнівно, втекла з Віллету!

Відвідувачі ресторану знову зосередилися над їжеюю, вдаючи, що нічого не сталося.

— Вип'ємо за мою бабусю! — лементувала Вероніка.

До їхньогоо столика підійшовв власник ресторану.

— Прошу вас пристойноо поводитися.

На кілька хвилин вони заспокоїлисьь, а там знов почали галасувати,

кидати безглузді репліки і взагалі поводили себе неналежним чином. Власник ще раз підійшовв до них, сказав, що вони можуть не платити, але мусять негайноо йтии звідси.

— Подумай-ноо тільки, скільки грошей̆ ми заощадимо на цьому неймовірноо дорогому вині! — сказав Едуард. — Ходімо звідси, поки цей̆ добродій̆ не змінив думку!

Але той̆ і не збирався їїї міняти. Він уже вхопився за Веронікин стілець, демонструючи цим люб'язним жестом свій̆ очевидний̆ намір якнайшвидшее випровадити їїї з ресторану.

Вони вийшлии на середину невеличкої̈ площі в центрі міста. Вероніка глянула на вікна своєї̈ монастирської̈ кімнатки й̆ відразу витверезіла. Невдовзі вона помре.

— Давай-ноо ще купимо вина! — запропонував Едуард.

Поблизу був бар. Едуард купив дві пляшки, й̆ вони продовжили пиятику.

— А що не так витлумачила моя бабуся? — запитала Вероніка.

Едуард настільки сп'янів, що мусив докласти неймовірнихх зусиль, пригадуючи, що саме він казав у ресторані.

— Бабуся твоя гадала, що жінка стоїтьь на змії̈, бо любов повинна панувати над добром і злом. Це гарна, романтична версія, але вона не має нічого спільного з істиною. Я бачив цей̆ образ, це одне з Видінь Раю, які я малював у своїйй уяві. Я ще тоді зацікавився, чому Діву зображують саме так.

— Ну, й̆ чому?

— Тому що Діва ототожнюється з жіночою енергією; Діва — володарка змії̈, що втілює мудрість. Якщо ти бачила перстень доктора Іґора, то бачила на ньому медичну символіку: дві змії̈, обвиті навколо жезла. Любов вища за мудрість, тому й̆ Діва стоїтьь поверх змії̈. Для неї̈ все є небесним даром. Вона не збирається судити, що є добром, а що злом.

— А знаєш ще одну річ? — запитала Вероніка. — Діва ніколи не зважала на те, що про неї̈ думають інші. Уяви, якби вона мусила кожному пояснювати, що таке Святий̆ Дух! То вона нічого і не пояснювала б, просто сказала б: «Так воно є». І що по-твоєму, вона почула б у відповідь?

— Що вона божевільна!

Обоє розреготалися. Вероніка піднесла склянку:

— Вітаю. Ти повинен намалювати свої̈ Видіння Раю, а не лишень

балакати про них.

— Почну з тебе, — відповів Едуард.

Біля невеличкого майдануу є невеличкий̆ пагорб. На верхів'ї̈ цього пагорба стоїтьь невеличкий̆ замок. Вероніка з Едуардом дряпалися вгору стрімкою стежиною, регочучись і нарікаючи, ковзаючись на льоду й̆ проклинаючи втому.

Біля замку височить величезний̆ жовтий̆ підйомнийй кран. Через цей̆ кран у кожного, хто в Любляні вперше, створюється враження, що замок реставрують і роботи добігають кінця. Однак люблянці знають, що кран стоїтьь там уже багато років, хоча ніхто не може сказати чому. Вероніка розповіла Едуардові, що коли в дитячому садочку діти малюють люблянський̆ замок, вони неодмінно малюють і цей̆ кран.

— До того ж, кран набагато краще зберігся, ніж замок.

Едуард розсміявся.

— Ти вже мала б померти, — сказав він, усе ще захмелений̆, але

йогоо тремтячий̆ голос зраджував йогоо страх. — Твоє серце не може витримати отаке сходження.

Вероніка подарувала йомуу довгий̆, міцний̆ цілунок.

— Подивися на мене, — сказала вона. — Запам'ятай̆ моє обличчя очима душі, щоб колись відтворити. Це, якщо захочеш, стане новим початком, — ти повинен знову взятися до малярства. Це останнє моє прохання. Ти віриш у Бога?

— Вірю.

— Тоді поклянися Богом, у якого віриш, що намалюєш мене.

— Клянуся.

— А намалювавши мене, малюватимеш і далі.

— Не знаю, чи можу це пообіцяти.

— Можеш. І дякую тобі, що наповнив моє життя сенсом. Я

прийшлаа в цей̆ світ, аби перейтии все, через що перейшлаа: спробу самогубства, зруйнованее серце, зустріч із тобою, сходження до цього замку, закарбовування мого обличчя в твоїйй душі. Це єдина причина мого приходу в цей̆ світ — повернути тебе на дорогу, з якої̈ ти зійшовв. Не дай̆ мені відчути, що моє життя було марним. Не знаю, зарано це чи запізно, але хочу сказати, що кохаю тебе. Не мусиш мені вірити, — можливо, це просто примха, плід моєї̈ уяви.

Вероніка пригорнулася до нього, прохаючи Бога, в якого не вірила, забрати їїї саме в цю мить.

Заплющила очі й̆ відчула, що Едуард теж засинає. Провалилася в глибокий̆ сон без сновидінь. Смерть виявилася солодкою; вона пахла вином і погладжувала їйй волосся.

Едуард відчув, як хтось шарпнув йогоо за плече. Прокинувся й̆ побачив, що вже світає.

*

— Можете піти до притулку біля ратуші, якщо хочете, — сказав поліцай̆. — Ви тут позамерзаєте.

За мить Едуард пригадав усе, що сталося вночі. В йогоо обіймахх лежала, згорнувшись, дівчина.

— Вона... вона мертва.

Але дівчина поворухнулася й̆ розплющила очі.

— Що сталося? — запитала Вероніка.

— Нічого, — відповів Едуард, допомагаючи їйй підвестися. — Хоча,

мабуть, сталося чудо: новий̆ день життя.

Як тільки доктор Іґор увійшовв до кабінету і ввімкнув світло — адже зима затяглася і день починався пізно, — у двері постукав санітар.

*

«Нинішній̆ день починається рано», — подумав він.

День мав бути непростим, бо йомуу треба було переговорити з Веронікою. Готувався до цього цілий̆ тиждень, не склепивши минулої̈ ночі повік.

— Погані новини, — сказав перелякано санітар. — Зникли двоє хворих: посольський̆ син і дівчина з хворим серцем.

— Чесно кажучи, ви всі тут геть недолугі; а охорона лікарні взагалі ні до чого.

— Але ж раніше ніхто не втікав, — виправдовувався санітар. — Звідки нам було знати?

— Забирайсяя! Тепер треба повідомляти власників, викликати поліцію й̆ таке інше. Передай̆, щоб мене ніхто не турбував; на все це піде купа часу!

Бідолашний̆ санітар пішов геть, знаючи, що основна вина впаде на йогоо плечі, адже сильні завжди так чинять зі слабкими. Тепер йогоо, безперечно, поженуть з роботи.

Доктор Іґор вийнявв блокнот, розгорнув на столі й̆ почав було щось писати, але передумав.

Вимкнув світло й̆ сидів, усміхаючись, у кабінеті, ледь освітленому першими промінчиками сонця. Все спрацювало.

Потім він зробить необхідні нотатки, описуючи єдино можливий̆ лік від вітріолу: усвідомлення життя. І ще опише лік, застосований̆ ним під час першого серйозногоо експерименту з пацієнтами: усвідомлення смерті.

Можливо, є й̆ інші методи лікування, але доктор Іґор вирішив у своїйй дисертації̈ зосередитись на тому, що зміг перевірити на практиці, завдяки молодій̆ дівчині, котра, сама того не знаючи, стала частиною йогоо долі. Сюди вона потрапила в жахливому стані, майжее в комі, отруївшисяя надмірною дозою снодійногоо. Майжее тиждень була вона на грані життя й̆ смерті, і саме тоді в нього й̆ виникла блискуча ідея провести цей̆ експеримент.

Все залежало від одного: від того, чи зуміє ця дівчина вижити.

Вона зуміла — і жодних серйознихх наслідків, жодних непоправних проблем зі здоров'ям; а в міру дбаючи про себе, вона ще переживе йогоо самого.

Проте це знав тільки він, доктор Іґор, і ще він знав, що невдахи- самогубці схильні рано чи пізно повторити свою спробу. Чому б не використати їїї як «піддослідного кролика» і дослідити, чи зуміє вона вивести з організму вітріол?

Так доктор Іґор і розробив свій̆ план.

Уведення медикаменту під назвою фенотал повинно було викликати симптоми, як при серцевому нападі. Цілий̆ тиждень їйй впорскували цей̆ медикамент, — достатньо часу, щоб пережити передсмертний̆ страх, аби добре подумати про смерть і переоцінити власне життя. Таким чином, як напише доктор Іґор у своїйй дисертації̈ (останній̆ розділ якої̈ матиме назву «Усвідомлення смерті заохочує нас до інтенсивнішого життя»), дівчина цілковито вивела вітріол зі свого організму й̆ відтепер, мабуть, більше не вдаватиметься до спроб покінчити з собою.