19 Частина (1)

Відійшовв від Алії̈,

Лона небес!

Святий̆, святий̆, святий̆! Вогненні піщані простори Проти нашого Владаря, Що може бачити

Без очей̆!

Демон понад ним! Святе, святе, святе Рівняння:

Він розв'язав йогоо Мучеництвом!

Місяць падає вниз. З «Пісень Муад'Діба»

Після семи днів гарячкової̈ активності у Твердині запанував неприродний̆ спокій̆. Цього ранку тут було чимало людей̆, але вони розмовляли пошепки, зблизивши голови, а ходили тихо. Дехто пробігав дивними скрадливими кроками. З переднього двору, тупочучи й̆ побрязкуючи зброєю, увійшлаа щойноо змінена варта, але зустрінуті осудливими поглядами та насупленими бровами, вартівники вмить притихли, як і всі довкола.

Довкола все ще велися розмови про каменепал:

— Казав, що полум'я було синьо-зеленим, а сморід — пекельним. — Елпа — дурень! Каже, що вкоротить собі віку, а тлейлаксанськихх очей̆ не приймее.

— Я волів би не розмовляти про очі.

— Муад'Діб пройшовв повз мене й̆ назвав на ім'я!

— Як же Він бачить без очей̆?

— Ти чув, що люди йдутьь геть? Усі дуже перелякані. Наїбии

кажуть, що скликають у січі Макаб Велику Раду.

— Що зробили з панегіристом?

— Я бачив, що йогоо забирають у кімнату, де збиралися наїбии. Тільки подумати: Корба — в'язень!

Чані, розбуджена тишею у Твердині, прокинулася рано. Прокинувшись, побачила, що Пол сидить поруч неї̈, утупивши порожні очниці кудись у безвість, за протилежною стіною їхньоїї спальні. Усе, заподіяне каменепалом із йогоо вибірковим впливом на очні тканини, усю зруйновануу плоть було усунено. Уколи та мазі врятували стійкішуу тканину довкола очниць, але Чані відчувала, що радіація проникла глибше.

Сівши, вона відчула лютий̆ голод. Підкріпилася їжеюю, залишеною їйй біля ліжка, — хліб із прянощами, жирний̆ сир.

Пол вказав рукою на їжуу.

— Кохана, не було можливості вибавити тебе від цього. Повір мені.

Чані стримала мимовільне тремтіння, коли він спрямував на неї̈ порожні очниці. Вона вирішила більше ні про що не розпитувати. Він так химерно говорив: «Я був охрещений̆ у піску й̆ заплатив за це вірою. Хто ще торгує вірою? Хто їїї купує? Хто продає?»

Що він мав на увазі, промовляючи ці слова?

Він навіть чути не хотів про тлейлаксанськіі очі, хоча щедрою рукою придбав їхх для всіх своїхх товаришів по недолі.

Підкріпившись, Чані вибралася з ліжка і, глянувши на Пола, помітила йогоо втому. Довкола губ залягли глибокі зморшки. Темне волосся стирчало, скуйовдженее в сні, який̆ не приніс зцілення. Виглядав він якимось геть посірілим і далеким. Вони засинали й̆ прокидалися поряд, але це нічого не змінювало. Чані змусила себе обернутися й̆ шепнула:

— Любий̆... мій̆ любий̆...

Він нахилився, знову притягнув їїї до ліжка й̆ поцілував у щоки. — Невдовзі повернемося до пустелі, — шепнув він. — Зосталося ще кілька справ.

Вона затремтіла, почувши в йогоо голосі невідворотність.

Він обійнявв їїї, шепочучи:

— Не бійсяя мене, моя Сіхає. Забудь усі таємниці й̆ думай̆ про

кохання. У коханні нема таємниці. Воно походить із життя. Чуєш це?

— Так.

Вона поклала долоню йомуу на груди, лічачи удари серця. Йогоо любов промовляла до фрименської̈ частини їїї душі, бурхливої̈, невгамовної̈, дикої̈. Довкола неї̈ витала магічна сила слів.

— Обіцяю тобі одну річ, кохана, — сказав він. — Наше дитя правитиме такою імперією, порівняно з якою моя видасться блідою подобою. І будуть в ній̆ таке життя, такі здобутки мистецтва, така горда велич...

— Зараз ми тут, — запротестувала вона, переборюючи сухе ридання. — І... я чую, що в нас зосталось обмаль... часу.

— У нас ціла вічність, кохана.

— Це ти маєш вічність. А я — лише теперішнє.

— Це і є вічність.

Він погладив їїї чоло.

Вона притулилася до нього, впившись губами йомуу в шию.

Цей̆ рух схвилював життя в їїї лоні. Чані відчула порухи.

Пол теж їхх відчув. Він поклав долоню їйй на живіт і сказав:

— Ах, маленький̆ повелителю Всесвіту, почекай̆ свого часу, бо

цей̆ час поки ще мій̆.

«Чого він завжди говорить про одну дитину?» — подумала

Чані. Невже лікарі йомуу нічого не сказали? Вона спробувала пригадати й̆ була здивована, що вони ніколи про це не розмовляли. Він, звичайноо ж, мусить знати, що вона виношує двійнюю.

Вона завагалася, чи варто порушувати це питання. Він мусить знати. Він знав усе. Знав про неї̈ все.

Йогоо руки, йогоо вуста — усе йогоо тіло знало їїї.

Нарешті вона сказала:

— Так, коханий̆. Це назавжди... це справжнє.

Чані міцно заплющила очі, щоб не дивитися в йогоо темні

очниці, які тягли їїї душу з раю до пекла. Попри магію рихані, за допомогою якої̈ він перевіряв їхніі життя, йогоо тіло зоставалося справжнім, йогоо пестощам не можна було опиратися.

Коли вони підвелися й̆ узялися перевдягтися, вона сказала: — Якби тільки люди знали про твою любов...

Але йогоо настрій̆ уже змінився.

— На любові політики не збудуєш, — сказав він. — Люди не

цікавляться любов'ю; вона надто невпорядкована. Вони воліють деспотизм. Надмір свободи породжує хаос. Ми не можемо цього допустити, правда? А як зробити деспотизм привабливим?

— Але ж ти не деспот! — запротестувала вона, пов'язуючи свою хустинку. — Твої̈ закони справедливі.

— Аххх, закони! — промовив він. Підійшовшии до вікна, відсунув завісу, наче міг виглянути назовні. — Що таке закон?

Контроль? Закон фільтрує хаос, а що протікає крізь цей̆ фільтр? Душевний̆ спокій̆? Закон — наш найвищийй ідеал і найнижчее підґрунтя нашої̈ природи.

Не придивляйсяя до закону з надто близької̈ відстані. Зробивши це, побачиш раціоналізовані інтерпретації̈, юридичну казуїстикуу, вигідні прецеденти. Там знайдешш душевний̆ спокій̆, який̆ є просто іншою назвою смерті.

Губи Чані стиснулися в тонку лінію. Вона не могла заперечити йогоо мудрості та прозорливості, але подібні настрої̈ їїї жахали. Пол замкнувся в собі, і вона відчула протистояння всередині нього. Так, наче він прийнявв фрименську максиму «Ніколи не забувати, ніколи не прощати» і бичував нею власне тіло.

Вона підійшлаа до нього й̆ також глянула у вікно. Усе більша денна спека вже почала виганяти прохолоду, принесену північним вітром. На цих широтах вітер розмалював небо вохрою, майстерноо покриваючи кришталеві пластини неба дивовижним, але недовговічним узором кольору золота й̆ червіні. Верховий̆ холодний̆ вітер ударяв в Оборонну Стіну фонтанами куряви.

Пол відчув біля себе тепло тіла Чані. Він умить опустив завісу забуття на своє видіння. Він просто стояв тут із заплющеними очима, але йогоо час не хотів спокійноо стояти. Пол вдихав темряву, беззоряну, безслізну. Втративши зір, він поволі втрачав відчуття матеріальності Всесвіту, аж доки не зосталося саме тільки здивування — як це весь йогоо світ зміг сконденсуватися в самих лише звуках? Тепер усе довкола нього спиралося лише на одне чуття — слух, відступаючи тільки тоді, коли він торкався предметів: завіси, руки Чані... Пол упіймавв себе на тому, що прислухається до дихання Чані.

«Хіба можна бути впевненим у тому, що лише ймовірнее?» — міркував він. Йогоо свідомість несла тягар безліку спогадів про незбуте. На кожну хвилину дійсностіі припадали незліченні проекції̈, миттєвості, яким ніколи не судилося втілитися. Йогоо невидиме «я» пам'ятало фальшиві минулі, а їхнійй тягар інколи загрожував розчавити сьогодення.

Чані сперлася на йогоо плече.

Він відчував своє тіло через їїї дотик — мертву плоть, несену вихором часу. Він тхнув спогадами, у яких зблискувала вічність. Бачити вічність означало прийматии і їїї примхи, бути пригніченим їїї незліченними вимірами. Фальшиве безсмертя пророка вимагало відплати: Минуле й̆ Майбутнєє суміщались у часі.

Видіння ще раз вигулькнуло з чорної̈ ями, зімкнувшись довкола нього. Воно було йогоо очима. Воно рухало йогоо м'язами. Воно вело до наступної̈ хвилини, наступної̈ години, наступного дня... аж доки він не відчує, що завжди був у ньому.

— Нам час іти, — сказала Чані. — Рада...

— Там буде Алія, щоб зайнятии моє місце.

— Вона знає, що робити?

— Знає.

День Алії̈ почався з ескадрону гвардійцівв, які вщерть заповнили плац-парад під їїї апартаментами. Вона дивилася вниз, на сцену несамовитого сум'яття, почула багатоголосий̆ і нерозбірливий̆ гамір. Картина прояснилася, коли вона розпізнала приведеного охороною в'язня: Корба, панегірист.

Закінчуючи свій̆ ранковий̆ туалет, вона час від часу підходила до вікна, придивляючись до все більшої̈ нетерплячки внизу. Їїї погляд постійноо зупинявся на Корбі. Вона намагалася пригадати йогоо, коли він іще був суворим бородатим командиром третьої̈ хвилі в битві за Арракін, але це їйй не вдавалося. Теперішній̆ Корба став справжнім чепуруном, мав на собі бездоганно скроєні шати з паратського шовку.

Йогоо верхній̆ одяг був розстебнутий̆ аж до пояса, відкриваючи чистісіньку сорочку з брижами й̆ гаптований̆, розшитий̆ зеленими самоцвітами жилет. Талію Корби оперізував пурпуровий̆ пояс. Нижні рукави, що проглядали крізь розрізи в рукавах верхнього одягу, були зшиті з пружкованих смуг темно-зеленого й̆ чорного оксамиту.

Прибуло кілька наїбівв, щоб спостерігати, чи належно поводяться з фрименом. Саме їхняя поява й̆ спричинилася до галасу, позаяк Корба, протестуючи, почав кричати, що він безпідставно звинувачений̆. Алія перевела погляд на фрименські обличчя, намагаючись оживити спомин про тих людей̆, якими вони були первісно. Але теперішнє змило минуле. Усі вони стали гедоністами, пізнавачами насолод, які більшість людей̆ не могла собі навіть уявити.

Алія бачила, як вони вряди-годи тривожно позирають на двері кімнати, за якими мала відбуватися Рада. Наїбии думали про видющість осліпленого Муад'Діба, новий̆ доказ йогоо таємничих сил. Згідно з їхнімии законами, сліпих належало покидати в пустелі, а їхнюю воду віддавати Шай-Хулудуу. Але безокий̆ Муад'Діб бачив їхх.

А ще вони не любили будинків і не почувалися безпечно в надземних спорудах. Дай̆ їмм відповідну, вирізану в скелі печеру — і там вони заспокояться. Але не тут, не з цим новим Муад'Дібом, котрий̆ чекає всередині.

Коли вона обернулася, щоб іти на Раду, побачила лист, який̆ залишила було на придверному столику: свіжа звістка від матері. Попри особливу повагу до Каладана як місця Полового народження, леді Джессіка підкреслювала, що відмовляється перетворювати свою планету на місце прощі.

«Без сумніву, мій̆ син є епохальною постаттю в історії̈, — писала вона, — але я не вбачаю в цьому причини для нашестя сюди різної̈ потолочі».

Алія торкнула листа, зазнавши дивного відчуття взаємного контакту. Цей̆ аркуш паперу тримала в руках їїї мати. Власноруч написаний̆ лист — річ геть архаїчнаа, але настільки сердечна й̆ приватна, як жоден інший̆ спосіб зв'язку. Цей̆ написаний̆ бойовоюю мовою Атрідів лист не зміг би прочитати сторонній̆.

Думка про матір викликала в душі Алії̈ звичну болісну розмитість. Спричинена прянощами зміна, що змішала психіку матері й̆ доньки, інколи змушувала їїї думати про Пола як про сина, якого вона народила. Комплекс спільної̈ оболонки міг представити їїї власного батька як коханця. Примарні тіні кружляли в їїї думках... імовірнісні люди.

Алія ще раз переглянула лист, ідучи спуском униз до передпокою, де чекали їїї охоронниці-амазонки.

«Ви створюєте смертельний̆ парадокс, — писала Джессіка. — Правління не може бути одночасно релігійнимм і самовладним. Релігійнийй досвід потребує спонтанності, яку закон обов'язково пригнічує. А ви не можете правити без законів.

Зрештою ваші закони неодмінно замінять собою моральність, сумління, та й̆ навіть релігію, від імені якої̈ ви, на вашу думку, правите. Святий̆ ритуал повинен народжуватися з благочестя й̆ священних поривань, які виковують справжню моральність. З іншого боку,

уряд як орган правління є культурним організмом, особливо вразливим на вплив сумнівів, питань і суперечок. Я передбачаю настання дня, коли церемонія неухильно займее місце віри, а символізм заступить моральність».

У передпокої̈ пахло кавою з прянощами. Коли вона увійшлаа, чотири охоронниці-амазонки в зелених гвардійськихх мундирах виструнчилися. Відтак вони рушили за нею крок у крок, ступаючи твердо й̆ з молодечою бравадою. У їхніхх очах світилася одержимість, а фанатичних облич не торкався страх. Вони наче випромінювали особливу, притаманну фрименам ауру насилля: кожна з них могла вбивати невимушено, не відчуваючи провини.

«У цьому я інакша, — подумала Алія. — Ім'я Атрідів і без того достатньо заляпане брудом».

Звістка про їїї прихід випередила Алію. Коли вона увійшлаа в нижню залу, паж-чатовий̆ схопився й̆ помчав викликати повний̆ наряд гвардії̈. Похмура зала не мала вікон і освітлювалася лише кількома тьмяними світлокулями. Раптом протилежні двері, що виходили на плац-парад, широко розчинилися, аби впустити яскраве денне світло. За дверима виднілися охоронці з Корбою посередині, а позаду палало сонце.

— Де Стілґар? — спитала Алія.

— Уже всередині, — відповіла одна з амазонок.

На чолі процесії̈ Алія увійшлаа до зали. Було це одне з найпретензійнішихих громадських приміщень Твердині. Уздовж одної̈ йогоо стіни тягся високий̆ балкон із рядами м'яких крісел. На великих вікнах навпроти балкона розсунуто було оранжеві завіси. З відкритої̈ площі із садом та водограєм лилося яскраве сонячне світло. У ближньому кінці зали, праворуч від Алії̈, стояв поміст із єдиним масивним кріслом.

Підходячи до крісла, Алія озирнулася, глянула вгору й̆ побачила заповнену наїбамии галерею.

Гвардійціі Твердині тіснилися під галереєю. Між ними походжав Стілґар, кидаючи де тихе слово, де наказ. Не показав і знаком, що помітив прихід Алії̈.

Корбу було введено й̆ посаджено на подушках побіля низького столика під помостом. Попри своє пишне вбрання, панегірист виглядав тепер неотесаним сонним стариганем, котрий̆ кутався

в одяг, наче намагався захиститися від зовнішнього холоду. Двоє гвардійцівв зайнялии позицію за ним.

Коли Алія сіла, Стілґар наблизився до помосту.

— Де Муад'Діб? — спитав він.

— Брат уповноважив мене, як Превелебну Матір, керувати

зборами, — відповіла Алія.

Почувши це, наїбии на галереї̈ почали голосно ремствувати. — Тихо! — наказала Алія. Відтак після тиші, що водномить