Він відчув, як притлумлений̆ жаль висушує йомуу мозок, висотує життя, вливаючи йогоо в чорну порожнечу. Чані відіпхнула йогоо.

— Їїї неможливо простити!

— Хто каже про прощення?

—То чого ж я не можу їїї вбити?

Запитання було таким по-фрименськи простим, що Пол заледве стримався, щоб не розреготатися істеричним сміхом. За якусь мить він сказав:

— Це не допоможе.

— Ти це бачив?

Усе єство Пола стиснулося від згадки про видіння.

— Я бачив... я бачив... — пробурмотів він. Кожна подробиця

довколишнього відповідала побаченому майбутньомуу, і це йогоо приголомшило. Надто часто він бачив усе це — тепер воно прикувало йогоо до себе, стиснуло в обіймахх, наче хтивий̆ сукуб. У роті геть пересохло. А чи не йшовв він, подумалося йомуу, за відьомським покликом свого пророчого дару, аж доки той̆ не скинув йогоо в немилосердне сьогодення?

— Розкажи мені, що ти бачив, — промовила Чані. — Я не можу.

— Чому я не повинна їїї вбити?

— Бо я про це прошу.

Він дивився, як вона сприйнялаа йогоо слова. Достоту як пісок приймаєє воду — поглинаючи й̆ ховаючи. Він задумувався, чи знайдетьсяя під цією киплячою гнівом поверхнею хоч крапля послуху. Тепер він усвідомив, що життя в імператорській̆ Твердині зовсім не змінило Чані. Для неї̈ це був тимчасовий̆ перепочинок, прихисток при дорозі, якою вона йшлаа зі своїмм мужчиною. Вона не втратила жодної̈ риси, виплеканої̈ Пустелею.

Чані відсунулася від нього й̆ глянула на гхолу, що стояв поблизу вписаного в коло багатокутника при вході до тренувальної̈ зали.

— Ти схрещував із ним вістря? — спитала.

— Так, і це пішло мені на користь.

— Мені це не подобається, — сказала вона.

— Він не вдасться до жодного насильства проти мене, — промовив Пол.

— Ти бачив це?

— Не бачив!

— То звідки ж ти знаєш?

— Бо він щось більше, ніж гхола, він Дункан Айдагоо.

— Йогоо зробили Бене Тлейлаксс.

— Вони зробили щось більше, ніж планували.

Вона струснула головою. Кінчик хустини нежоні тернувся об

комір їїї сукні.

— Як ти зміниш те, що він гхола?

— Гайтее, — спитав Пол, — ти знаряддя моєї̈ згуби?

— Якщо тут і зараз природа речей̆ зміниться, зміниться й̆ майбутнєє, — відповів гхола.

— Це не відповідь! — запротестувала Чані. Пол запитав, підвищивши голос:

— Як я помру, Гайтее?

У штучних очах щось зблиснуло.

— Кажуть, мілорде, що ви помрете через гроші та владу. Чані завмерла.

— Як він сміє так до тебе говорити?

— Ментат правдивий̆, — відповів Пол.

— Дункан Айдагоо був справжнім другом? — спитала вона.

— Він віддав за мене життя.

— Як сумно, — прошепотіла Чані, — що гхолу не можна повернути до йогоо первісного буття!

— Ви хочете мене навернути? — спитав гхола, скерувавши погляд на Чані.

— Що він має на увазі? — не зрозуміла Чані.

— Навернутися, тобто повернутися до початку, — сказав Пол. —

Але вороття нема.

— Кожна людина носить із собою своє минуле, — промовив

Гайтт.

— І кожен гхола? — спитав Пол.

— До певної̈ міри, мілорде.

— Що ж це за минуле, приховане у твоїйй плоті? — спитав Пол. Чані побачила, що це запитання стурбувало гхолу. Йогоо рухи

прискорилися, долоні стислися в кулаки. Вона зиркнула на Пола, питаючи себе, чого він так учинив. Чи існує спосіб наново зробити це створіння тим чоловіком, яким він був колись?

— Чи колись траплялося, щоб гхола пам'ятав своє справжнє минуле? — спитала Чані.

— Було багато спроб, — Гайтт втупився в підлогу біля своїхх ніг. — Жоден гхола ніколи не був повернутий̆ до свого попереднього буття.

— Але ти цього прагнеш, — зауважив Пол.

Плискуваті очі гхоли з напруженою інтенсивністю глянули на Пола.

— Так!

Лагідним голосом Пол сказав:

— Якщо існує спосіб...

— Ця плоть, — промовив Гайтт і, наче салютуючи, торкнувся

лівою рукою чола, — не є плоттю мого первісного народження. Це все... відроджено. Лише форма знайомаа. Лицепляс теж таке може.

— Не настільки, — промовив Пол. — І ти не лицепляс. — Це правда, мілорде.

— Звідки взято твою форму?

— Генетичний̆ відбиток оригінальних клітин.

— Десь, — сказав Пол, — існує пластикова річ, яка пам'ятає форму Дункана Айдагоо. Кажуть, що древні займалисяя цими речами ще до Батлеріанського Джигаду. Який̆ обсяг цієї̈ пам'яті, Гайтее? Що вона перебрала від оригіналу?

Гхола знизав плечима.

— А якщо він не був Айдагоо? — спитала Чані.

— Був.

— Ти цього певен?

— Він Дункан Айдагоо з будь-якої̈ точки зору. Не можу уявити

достатньо потужної̈ сили, яка могла б без спотворень, без утоми утримувати цю форму.

— Мілорде! — запротестував Гайтт. — Те, що ми не можемо чогось уявити, жодним чином не означає, що такого не може бути. Є речі, які я мушу робити як гхола, але не робив би їхх, будучи людиною.

— Бачиш? — сказав Пол, не зводячи очей̆ із Чані. Вона кивнула. Пол обернувся, ховаючи глибоку печаль. Він підійшовв до балконних вікон і засунув завіси. У раптово потемнілій̆ кімнаті ввімкнулося світло. Він тугіше затягнув пояс і став прислухатися до внутрішніх голосів.

Нічого.

Він повернувся. Чані стояла наче в трансі, їїї погляд зосередився на гхолі.

Пол помітив, що Гайтт сховався в один із якихось потаємних закамарків власного єства — у місце, де й̆ слід було бути гхолі. Чані обернулася на звуки кроків Пола. Вона все ще відчувала тягар примусу, що наклав на неї̈ Пол. На коротку мить гхола став для неї̈ справжньою, повнокровною істотою. У цю хвилину він був тим, кого вона не боялася, кого справді любила й̆ ким захоплювалася. Тепер вона зрозуміла, навіщо Пол улаштував це випробування. Він хотів, щоб вона побачила людину в тілі гхоли.

Чані глянула на Пола.

— І такою людиною був Дункан Айдагоо?

— Такою й̆ був. І такою зостається.

— Він дозволив би Ірулан жити далі? — спитала Чані.

«Вода не надто глибоко проникла», — подумав Пол, а вголос

промовив:

— Якби я так наказав.

— Не розумію, — зізналася вона. — Ти ж повинен сердитися? — Я серджуся.

— Твій̆ голос... не сердитий̆. Він сумний̆.

Пол заплющив очі.

— Так. І це теж.

— Ти мій̆ чоловік, — сказала вона. — Знаю це, але я раптом

перестала тебе розуміти.

Зненацька Полові здалося, що він спускається вниз, у темну

печеру. Тіло йогоо рухалося, — одна нога за другою, — але думки витали деінде.

— Я сам себе не розумію, — прошепотів він. Розплющивши очі, виявив, що відійшовв від Чані.

Їїї голос долинав звідкись здалеку.

— Коханий̆, я більше не питатиму, що ти бачив. Знаю лише, що дам тобі спадкоємця, як ми й̆ хотіли.

Він кивнув.

— Я знав це із самого початку.

Повернувшись, він поглянув на неї̈. Здавалося, що Чані десь

дуже далеко.

Вона потяглася й̆ поклала руку на свій̆ живіт.

—Я голодна. Лікарі кажуть, що повинна їстии втричі, а то

й̆ учетверо більше, ніж досі. Я боюся, коханий̆. Надто швидко він розвивається.

«Надто швидко, — погодився він. — Цей̆ плід розуміє, що швидкість необхідна».