Карлсон закладається (1)

Якось Малий̆ повернувся зі школи додому сердитий̆ і з великою ґулею на лобі.

Мама була на кухні. Побачивши ґулю, вона, як Малий̆ і сподівався, дуже перелякалась. — Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.

— Крістер шпурнув у мене каменем,— похмуро відповів Малий̆.

— Каменем? От поганий̆ хлопчисько! — вигукнула мама.— Чому ж ти не прийшовв і

не сказав мені? [294]

— Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у

стіну дровітні.

— Ото дурненький̆! — сказала мама.— Невже ти думаєш, що я буду кидати в

Крістера камінням?

— А чим же ще ви можете кинути? — здивувався Малий̆.— Замашнішого ви нічого

не знайдетее.

Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. їїї

пестунчик анітрохи не кращий̆. Просто не віриться — такий̆ маленький̆ хлопчик з милими синіма очима і такий̆ розбишака!

— Скажи, а чи не можна взагалі обійтисяя без каміння? — мовила мама.— Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійноо поговорити і дійтии згоди.

— Ні, є, мамо,— сказав Малий̆.— Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером...

— І зовсім дарма,— перебила йогоо мама.— Замість битися ви могли б розв'язати свою суперечку словами.

Малий̆ сів біля столу і підпер руками розбиту голову.

— Ви так гадаєте? — спитав він, блимнувши на маму очима.— Крістер сказав мені: "Я тебе наб'ю!" Отак і сказав. А я йомуу відповів: "Ні, не наб'єш!" То як же після цього ми могли розв'язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?

Мама не знала, що на це відповісти, і їйй довелось припинити свою проповідь про мир. їїї малий̆ розбишака сидів насуплений̆, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки. [295]

Це було те, що Малий̆ любив. Він учув приємний̆ запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймніі хоч трохи полегшували йомуу життя.

Малий̆ задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йомуу на ґулю пластир.

Тоді легенько поцілувала йогоо в пластир і лагідно спитала:

— А що у вас із Крістером сьогодні зайшлоо?

— Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху.

Кажуть, що він просто вигадка.

— А хіба це не правда? — обережно спитала мама. Малий̆ звів очі від чашки з

шоколадом і сердито зиркнув на маму.

— Ну, хоч ви принаймніі можете повірити мені? — [296] сказав він.— Я питав

Карлсона, чи він, бува, не вигадка...

— І що ж відповів Карлсон?

— Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкращаа в світі вигадка. Проте

Карлсон якраз не вигадка,— мовив Малий̆ і взяв ще одну булочку.— Карлсон вважає, що навпаки — Крістер і Гунілла вигадка. "Страшенно безглузда вигадка",— каже він. І я теж так гадаю.

Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:

— Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.

— Карлсон принаймніі не шпурляє в мене камінцями,— сказав Малий̆ і помацав ґулю на лобі.

Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:

— О, я мало не забув — сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!

Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й̆ дурний̆, хіба можна казати про

таке мамі!

Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й̆ небезпечнішими за все інше, що

Малий̆ розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:

— Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво. Але вона навряд чи була б така

спокійнаа, якби вдумалася в те, що сказав їйй Малий̆. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!

Малий̆ устав із-за столу наїденийй і цілком задоволений̆ своїмм життям. Ґуля на лобі

вже не боліла, в роті залишився чудовий̆ смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.

Малий̆ підійшовв до неї̈ і пригорнувся. — Я так люблю вас, мамо,— сказав він. [297]

— Я дуже рада.

— Люблю, бо у вас усе таке рідне.

Потім він пішов до своєї̈ кімнати й̆ почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні

разом вирушити на дах, і коли б Карлсон був тільки вигадка, як заявляє Крістер, то навряд чи Малий̆ міг би туди попасти.

Малому довелось чекати довго.

— Я прийдуу по тебе приблизно годині о третій̆, чи о четвертій̆, чи о п'ятій̆, але ні в якому разі не раніше шостої̈,— сказав йомуу Карлсон.

Малий̆ не зовсім зрозумів, коли ж саме Карлсон наміряється прийтии, і спитав йогоо ще раз.

— Принаймніі не пізніше сьомої̈,— відповів той̆,— але навряд чи буду до восьмої̈. Чекай̆ мене десь приблизно о дев'ятій̆, після того, як проб'є годинник!

Малий̆ чекав цілу вічність, і врешті йомуу самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий̆ і бадьорий̆.

— О, я вже не можу тебе дочекатися! — вигукнув Малий̆.— Ти коли обіцяв прийтии?

— Я сказав, що прийдуу приблизно. От я й̆ прийшовв приблизно.

Він попростував до акваріума Малого, де плавали яскраві рибки, занурив у воду

обличчя і почав жадібно пити.

— Обережно! Там мої̈ рибки! — крикнув Малий̆.

Він злякався, що Карлсон може проковтнути кілька рибинок.

— Коли в людини гарячка, їйй доводиться багато пити,— мовив Карлсон.— І якщо

вона ненароком і проковтне одну-дві рибинки, то це дурниці, не варто й̆ згадувати!

— У тебе гарячка? — спитав Малий̆. [298]

— Авжеж! Ще й̆ яка! Помацай̆,— відповів Карлсон і притулив руку Малого собі до

чола.

Проте Малий̆ не відчував, щоб Карлсон був дуже гарячий̆.

— Яка ж у тебе температура? — спитав він.

— Та... тридцять — сорок градусів щонайменшее!

Малий̆ нещодавно хворів на кір і добре знав, що таке гарячка. Він похитав головою і

сказав:

— Ну, по-моєму, ти не хворий̆.

— Ох ти ж, поганий̆ хлопчисько! — закричав Карлсон і тупнув ногою.— Хіба я вже й̆

захворіти не можу, як усі інші люди?

— Ти хочеш бути хворим? — здивувався Малий̆.

— Авжеж, кожен хоче,— відповів Карлсон.— Я хочу лежати в ліжку з великою-

превеликою гарячкою. Ти прийдешш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворішийй у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий̆

страшенно хворий̆, то нічогісінько мені не треба... крім величезного торта, і купи тістечок, і повної̈ пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок.

Карлсон очікувально дивився на Малого, а той̆ стояв зовсім розгублений̆, бо не знав, де він зможе дістати все те, що бажає Карлсон.

— І я хочу, щоб ти став мені за матір,— вів далі Карлсон.— Ти вмовлятимеш мене випити якісь бридкі ліки і пообіцяєш за це п'ять ере. Ти пов'яжеш мені шию вовняним шарфом, а я скажу, що він кусається, і погоджусь зостатися в ньому тільки за п'ять ере.

Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір. [299]

Та це означало, що йомуу треба спорожнити свою скарбничку. Вона стояла на книжковій̆ полиці, гарна, повна-повнісінька. Малий̆ приніс із кухні ножа й̆ заходився добувати з неї̈ п'ятиерові монети. Карлсон ревно допомагав йомуу і страх як радів, коли із скарбнички викочувалася монета. Там були монети по десять і по двадцять п'ять ере, та Карлсонові найбільшее подобались п'ятаки.

Потім Малий̆ помчав до крамнички і майжее на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої̈ скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку. Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той̆, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.

Повертаючись назад, Малий̆ розсовав ласощі по кишенях і заглянув до вітальні. Там уся родина — мама, і тато, і Боссе, і Бетан — пила післяобідню каву. Та сьогодні Малому ніколи було сидіти з ними. На мить він подумав, чи не покликати їхх до себе в кімнату познайомитисяя з Карлсоном, але, добре все зваживши, відмовився [300] від цієї̈ гадки. Ще не пустять йогоо з Карлсоном на дах! Краще відкласти знайомствоо до іншого разу!

Малий̆ узяв з таці жменю мигдалевого печива — Карлсон-бо сказав, що печива теж хоче,— і поспішив до своєї̈ кімнати.

— Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й̆ нещасного! — докірливо сказав Карлсон.— Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйцее.

— Я поспішав, як лише міг,— виправдувався Малий̆,— і скільки всього накупив...

— Але ж залишив п'ятиерову монету? Я маю одержати п'ять ере за те, що мене кусатиме шарф,— злякано перебив йогоо Карлсон.

Малий̆ заспокоївв йогоо — сказав, що зберіг кілька п'ятаків.

У Карлсона радісно заблищали очі, і він застрибав на місці з утіхи.

— О, я найхворішийй у світі! — сказав він.— Нам треба швидше покласти мене до

ліжка.

Аж тепер Малий̆ подумав, як він дістанеться на дах, не вміючи літати.

— Спокійноо, тільки спокійноо! — сказав Карлсон.— Я посаджу тебе на спину, і гайдаа

— просто до моєї̈ хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.

— Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене на собі? — спитав

Малий̆.

— Там видно буде,— відповів Карлсон.— Важко, звичайноо, уявити собі, що я, такий̆

хворий̆ і немічний̆, подолаю з тобою хоч половину шляху. Але завше є рятунок. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.

Малому не здавалося, що це рятунок — скинути йогоо на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївсяя.

— Та нічого, все має бути гаразд,— потішив йогоо Карлсон.— Якби тільки мотор не відмовив. [301]

— А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? — спитав. Малий̆.

— Аякже — ляп, і впадемо,— радісно підтвердив Карлсон.— Але це дурниці, не варто й̆ згадувати! — додав він і махнув рукою.

Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й̆ татові і поклав їїї на столі:

Я НА ГОРІ В КАЛСОНА ЩО ЖЕВЕ НАДАХУ

Звичайноо, було б найкращее, коли б він устиг повернутися, поки ця записка попаде їмм на очі. Але якщо вони часом почнуть йогоо шукати, то хай̆ знають, де він. А то може вийтии так, як було раз, коли вони гостювали в бабусі і Малому заманулося самому покататися поїздомм. Тоді мама плакала й̆ .питала:

— Якщо вже ти, Малий̆, так забажав покататися поїздомм, то чому не сказав нам?

— Тому, що я справді хотів покататися,— відповів Малий̆.

Так само було й̆ тепер. Він хотів вибратися з Карлсоном на дах, і тому було

найкращее нікого не питати. Коли вони похопляться, що йогоо нема дома, то він принаймніі зможе виправдатися, що залишав записку. [302]

Карлсон приготувався летіти. Він покрутив за ґудзика на животі, і моторчик почав працювати.

— Стрибай̆ мені на спину! — вигукнув він.— Ми вирушаємо!

І вони справді вилетіли крізь вікно й̆ піднялися в повітря. Спочатку Карлсон зробив круг над найближчимм дахом, щоб випробувати моторчик. Моторчик гуркотів так рівно й̆ надійноо, що Малий̆ зовсім перестав боятися. Навпаки, йомуу така подорож була дуже приємна. Врешті Карлсон приземлився на свій̆ дах. — Тепер побачимо, чи ти втрапиш до моєї̈ хатки,— мовив він.— Я не скажу тобі, що вона міститься за димарем, ти сам їїї знайдии.

Малий̆ ще ніколи не бував на даху. Але він не раз бачив якихось чоловіків, що, прив'язавшись мотузкою до димаря, ходили по даху й̆ згортали сніг. Малий̆ завжди заздрив їмм. А тепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, не був прив'язаний̆ мотузкою до димаря, і в нього аж усередині хололо, коли він, утримуючи рівновагу, ліз до димаря.

І ось Малий̆ справді побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і згарбним ґаночком, де можна було відпочити. Тепер Малому хотілося якнайшвидшее зайтии всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини, картини з півнями та інші речі, які мав Карлсон.

Над дверима висіла табличка, щоб усі знали, хто тут живе. На ній̆ був такий̆ напис: "КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ, НАЙКРАЩИЙЙ У СВІТІ КАРЛСОН"

Карлсон відчинив навстіж двері й̆ вигукнув:

— Прошу, любий̆ Карлсоне... і ти, Малий̆, теж! — І перший̆ заскочив до хатки.

— Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворішийй у світі! — крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев'яну канапу, що стояла під стіною. [303]

Малий̆ убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.

У хатці було дуже затишно, це Малий̆ відразу помітив. Крім дерев'яної̈ канапи, там стояв ще столярний̆ верстат, що водночас правив Карлсонові й̆ за стіл, шафа, два стільці та коминок із залізними ґратками. Там, певне, Карлсон варив собі їстии.

Але парових машин не видно було. Малий̆ довго оглядався по кімнаті, проте не побачив їхх і врешті спитав:

— А де ж твої̈ парові машини?

— Мої̈ парові машини... гм... вони всі вибухнули. Не [304] інакше, як зіпсувались запобіжні клапани. Та це дурниці, не варто й̆ згадувати! Малий̆ знов оглянувся.