Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом (2)
Малий̆ обійшовв із циліндром дітей̆ і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.
— Чогось у ньому дуже торохтить,— сказав той̆, піднімаючи циліндра.— Якби він був повний̆, то так не торохтіло б.
Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.
— Оце-то правдива благодійністьь! — сказав він і почав задоволено жувати.
Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їхх цілий̆ пакуночок.
— Отже, мої̈ любі друзі... і ти, Кірре,— сказав Карлсон,— перед вами вчений̆ собака
Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу... одне слово — все! [356]
Тієї̈ миті пудель справді підняв лапу — якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.
— Ось бачите, я не перебільшую,— сказав Карлсон.— Цей̆ пес вміє геть усе.
— Пхе! — мовив Кірре й̆ відсунув стільця від калюжки.— Таку штуку зробить кожний̆ звичайнийй собака! От хай̆, цей̆ Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!
Карлсон звернувся до цуценяти:
— Хіба тобі важко говорити, Альбергу?
— Ні,— відповів Альберг.— Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку. Малий̆, Гунілла й̆ Крістер аж підскочили з подиву, бо й̆ справді здавалося, що
говорить Альберг. Проте Малий̆ усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й̆ добре, бо він хотів мати звичайногоо пса, а не такого, що вміє говорити. [357]
— Любий̆ Альбергу,— вів далі Карлсон,— може, ти розповіси своїмм друзям... і Кірре теж, щось із свого собачого життя?
— Залюбки,— погодився Альберг.
І він почав оповідати, грайливоо вистрибуючи навколо Карлсона.
— Якось увечері я був у кіно.
— Еге ж, ти був у кіно,— сказав і собі Карлсон.
— Так, і побіч мене на тій̆ самій̆ лаві сиділо дві блохи,— вів далі Альберг.
— Невже? — здивувався Карлсон.
— Так. І як ми після кіно вийшлии на вулицю, одна блоха сказала другій̆: "Що ми
будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемоо на собаці?"
Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їмм не
показували. Лише Кірре був невдоволений̆.
— Скажи йомуу, нехай̆ він спече булочку,— поглузував він.
— Ти спечеш булочку, Альбергу? — спитав Карлсон. Альберг позіхнув і ліг на
підлогу.
— Ні, не спечу,— відповів він.
— Ага, він таки не вміє пекти булочки! — зрадів Кірре.
— Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,— пояснив Альберг. Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.
— Тоді нехай̆ він політає. На це не треба дріжджів.
— Ти політаєш, Альбергу? — спитав Карлсон собаку. Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:
— Що ж, можу трошки політати, але якщо й̆ ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.
— Тоді ходи сюди, любий̆ Альбергу,— сказав Карлсон і взяв цуценя на руки. [358]
А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.
Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом. Проте Малий̆ злякано крикнув:
— Карлсоне, Карлсоне, вертайсяя назад із моїмм собакою! І Карлсон послухався. Він
зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.
Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений̆ вигляд: можна було подумати, що то
йогоо перший̆ політ у житті.
— Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати,— мовив Карлсон.— А це
тобі,— додав він і легенько штовхнув Кірре.
Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.
— Давай̆ цукерок! — сказав той̆.
Кірре вийнявв свій̆ пакуночок і віддав йогоо Карлсонові [359] — але спершу таки
встиг узяти з нього ще один цукерок.
— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! — сказав Карлсон. Потім він
занепокоєно оглянувся навколо.— А де коробка зі збором на благодійнуу справу? — спитав він.
Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й̆ заходився рахувати цукерки.
— П'ятнадцять,— сказав він.— Якраз стане на вечерю! Гей-гопп, діти, я поспішаю додому вечеряти!
І Карлсон зник за вікном.
Діти почали розходитись. Гуніллі й̆ Крістерові теж час було додому. Малий̆ залишався з Альбергом, а йомуу саме цього й̆ хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йомуу ніжні слова. Песик лизав йогоо в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.
Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийникуу в собаки, і розповіла, що їїї син знайшовв маленького чорного пуделя.
Тим часом Малий̆ стояв поруч неї̈ з песиком на руках і водно шепотів:
— Любий̆, добрий̆ боже, зроби так, що це був не їхнійй собака!
Та ба — виявилося, що песик таки їхнійй!
— Знаєш, синку, хто господар Бобі? — спитала мама, поклавши трубку.— Хлопчик,
що зветься Стафан Альберг.
— Бобі? — здивувався Малий̆.
— Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій̆ він прийдее забрати Бобі. [360]
Малий̆ нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йомуу потемніло.
Він пригорнув цуценя і зашепотів йомуу на вухо так, щоб не чула мама:
— Любий̆ Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій̆ песик!
Проте о сьомій̆ годині прийшовв Стафан Альберг і забрав цуценя.
А Малий̆ лежав на своєму ліжку й̆ гірко плакав.