Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом (2)

Малий̆ обійшовв із циліндром дітей̆ і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.

— Чогось у ньому дуже торохтить,— сказав той̆, піднімаючи циліндра.— Якби він був повний̆, то так не торохтіло б.

Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.

— Оце-то правдива благодійністьь! — сказав він і почав задоволено жувати.

Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їхх цілий̆ пакуночок.

— Отже, мої̈ любі друзі... і ти, Кірре,— сказав Карлсон,— перед вами вчений̆ собака

Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу... одне слово — все! [356]

Тієї̈ миті пудель справді підняв лапу — якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.

— Ось бачите, я не перебільшую,— сказав Карлсон.— Цей̆ пес вміє геть усе.

— Пхе! — мовив Кірре й̆ відсунув стільця від калюжки.— Таку штуку зробить кожний̆ звичайнийй собака! От хай̆, цей̆ Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!

Карлсон звернувся до цуценяти:

— Хіба тобі важко говорити, Альбергу?

— Ні,— відповів Альберг.— Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку. Малий̆, Гунілла й̆ Крістер аж підскочили з подиву, бо й̆ справді здавалося, що

говорить Альберг. Проте Малий̆ усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й̆ добре, бо він хотів мати звичайногоо пса, а не такого, що вміє говорити. [357]

— Любий̆ Альбергу,— вів далі Карлсон,— може, ти розповіси своїмм друзям... і Кірре теж, щось із свого собачого життя?

— Залюбки,— погодився Альберг.

І він почав оповідати, грайливоо вистрибуючи навколо Карлсона.

— Якось увечері я був у кіно.

— Еге ж, ти був у кіно,— сказав і собі Карлсон.

— Так, і побіч мене на тій̆ самій̆ лаві сиділо дві блохи,— вів далі Альберг.

— Невже? — здивувався Карлсон.

— Так. І як ми після кіно вийшлии на вулицю, одна блоха сказала другій̆: "Що ми

будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемоо на собаці?"

Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їмм не

показували. Лише Кірре був невдоволений̆.

— Скажи йомуу, нехай̆ він спече булочку,— поглузував він.

— Ти спечеш булочку, Альбергу? — спитав Карлсон. Альберг позіхнув і ліг на

підлогу.

— Ні, не спечу,— відповів він.

— Ага, він таки не вміє пекти булочки! — зрадів Кірре.

— Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,— пояснив Альберг. Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.

— Тоді нехай̆ він політає. На це не треба дріжджів.

— Ти політаєш, Альбергу? — спитав Карлсон собаку. Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:

— Що ж, можу трошки політати, але якщо й̆ ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.

— Тоді ходи сюди, любий̆ Альбергу,— сказав Карлсон і взяв цуценя на руки. [358]

А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.

Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом. Проте Малий̆ злякано крикнув:

— Карлсоне, Карлсоне, вертайсяя назад із моїмм собакою! І Карлсон послухався. Він

зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.

Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений̆ вигляд: можна було подумати, що то

йогоо перший̆ політ у житті.

— Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати,— мовив Карлсон.— А це

тобі,— додав він і легенько штовхнув Кірре.

Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.

— Давай̆ цукерок! — сказав той̆.

Кірре вийнявв свій̆ пакуночок і віддав йогоо Карлсонові [359] — але спершу таки

встиг узяти з нього ще один цукерок.

— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! — сказав Карлсон. Потім він

занепокоєно оглянувся навколо.— А де коробка зі збором на благодійнуу справу? — спитав він.

Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й̆ заходився рахувати цукерки.

— П'ятнадцять,— сказав він.— Якраз стане на вечерю! Гей-гопп, діти, я поспішаю додому вечеряти!

І Карлсон зник за вікном.

Діти почали розходитись. Гуніллі й̆ Крістерові теж час було додому. Малий̆ залишався з Альбергом, а йомуу саме цього й̆ хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йомуу ніжні слова. Песик лизав йогоо в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.

Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийникуу в собаки, і розповіла, що їїї син знайшовв маленького чорного пуделя.

Тим часом Малий̆ стояв поруч неї̈ з песиком на руках і водно шепотів:

— Любий̆, добрий̆ боже, зроби так, що це був не їхнійй собака!

Та ба — виявилося, що песик таки їхнійй!

— Знаєш, синку, хто господар Бобі? — спитала мама, поклавши трубку.— Хлопчик,

що зветься Стафан Альберг.

— Бобі? — здивувався Малий̆.

— Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій̆ він прийдее забрати Бобі. [360]

Малий̆ нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йомуу потемніло.

Він пригорнув цуценя і зашепотів йомуу на вухо так, щоб не чула мама:

— Любий̆ Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій̆ песик!

Проте о сьомій̆ годині прийшовв Стафан Альберг і забрав цуценя.

А Малий̆ лежав на своєму ліжку й̆ гірко плакав.