8 Частина (1)

Фримени вбачають у ній̆ втілення Землі, напівбогиню, котра особливо опікується племенами, які вона має захищати усією своєю грізною силою. Вона Превелебна Матір їхніхх Превелебних Матерів. Для прочан, котрі шукають їїї, прагнучи, аби вона повернула їмм чоловічу міць або ж учинила безплідних плідними, вона є формою антиментата. Живе завдяки обмеженості аналітичного пізнання. Вона втілення граничного напруження. Вона незайманаа діва й̆ повія, дотепна, вульгарна, жорстока... у своїхх примхах руйнівнаа, наче коріолісова буря.

Звіт Ірулан про святу Алію Ножа

Одягнена в чорне Алія стояла, немов чатовий̆, на південному помості свого храму, Пророчого Святилища, яке когорти фрименів Пола збудували для неї̈ при стіні йогоо цитаделі.

Вона ненавиділа цю частину свого життя, але не могла уникнути храму, не погубивши їхх усіх. Прочани (а бодай̆ би їхх!) із кожним днем ставали все численнішими. Нижній̆ портик храму був заповнений̆ ними вщерть. Поміж них никали всілякого штибу торгівці, серед яких не бракувало дрібних ворожок, гаруспіків, ворожбитів, — заробляли собі на життя вбогим наслідуванням Пола Муад'Діба та йогоо сестри.

Алія зауважила, що найпопулярнішимм товаром, який̆ пропонували перекупники, були червоні та зелені упаковки нових карт Таро Дюни. Вона задумалася над цим. Хто заполонив цими картами ринок Арракіса? Чому вони так поширилися саме в цей̆ час і в цьому місці? Можливо, щоб скаламутити Час? Залежність від прянощів завжди тягла за собою певну схильність до віщування. Фримени шаліли на цьому пунктику. Чи ж це випадок, що стільки їхх розважалося знаками й̆ ворожбою тут і зараз? Вирішила за першої̈ ж нагоди пошукати відповідь.

З південного сходу віяв вітер, а радше незначні залишки вітру, втишеного Оборонною Стіною, яка високо здіймаласяя в цьому

північному краю. Їїї обвід оранжево виблискував крізь тонку імлу куряви, підсвіченої̈ пізнім надвечірнім сонцем. Гарячий̆ вітер торкався щік Алії̈, і вона затужила за піском, за безпекою відкритих просторів.

Залишки сьогоднішнього натовпу почали спускатися широкими, зробленими із зеленого каменю сходами до нижчого портика. Ішли поодинці й̆ групками, кілька затрималося, щоб глянути на сувеніри та святі амулети на розкладках вуличних крамарів, дехто радився з тими дрібними ворожбитами, які ще зоставалися. Прочани, прохачі-супліканти, міщухи, фримени, крамарі, котрі позамикали свої̈ ятки, — усі вони творили довгу безладну вервечку, яка тяглася обсадженою пальмами алеєю до центру міста.

Очі Алії̈ вибирали з натовпу фрименів, помічаючи застиглий̆ вираз забобонного страху на їхніхх обличчях, напівдикунську звичку триматися осторонь інших. Вони були їїї силою, а водночас загрожували їйй. Фримени все ще ловили величезних хробаків для їздии, розваги й̆ жертвоприношень. Не терпіли чужосвітських прочан, насилу витримували городян із грабенів та суходолів, ненавиділи цинізм, який̆ бачили на обличчях вуличних крамарів. Ніхто не зачіпався з диким фрименом навіть у такому натовпі, що юрмився у Святилищі Алії̈. На Святому Майданіі не було жодних ножів, але тіла знаходили... пізніше.

Розходячись, натовп здіймавв куряву. До ніздрів Алії̈ долинув запах кременю, викликавши черговий̆ напад туги за відкритими бледами. Вона усвідомила, що їїї відчуття минулого загострилося після появи гхоли. Скільки було радощів за тих нескутих днів, перш ніж їїї брат сів на трон, скільки було часу для жартів, для дрібниць, часу для втіхи з холодного ранку чи заходу сонця... часу... часу... часу... Навіть небезпека була тоді доброю — чиста небезпека з відомих джерел. Не треба було продиратися до меж ясновидіння, дивитися крізь щільні запони на бентежні проблиски майбутньогоо.

Добре висловили це дикі фримени: «Чотири є речі, яких неможливо приховати, — кохання, дим, вогненний̆ стовп і людина, що йдее відкритим бледом».

З раптовим відчуттям відрази Алія зійшлаа з помосту в затінок Святилища, пройшлаа вздовж балкона, який̆ вів до сяючої̈ опа-

лесцентним блиском Пророчої̈ Зали. Пісок на плитах скрипів їйй під ногами. Прохачі завжди наносять піску до Святих Кімнат! Не зважаючи на слуг, охоронців, послушників, уусюдисущих жерців-сикофантів Квізарату, вона заглибилась у спіральний̆ коридор, що звивався до їїї особистих кімнат. Там, серед канап, ворсистих килимів, наметових завіс і пам'яток із пустелі, вона відіслала фрименських амазонок, яких Стілґар призначив їїї особистими охоронницями. Радше сторожовими псами! Відходячи, ті бурчали й̆ опиралися, але боялися їїї більше, ніж Стілґара. Залишившись на самоті, зняла із себе все, залишивши тільки повішений̆ на шиї̈ крис-ніж у піхвах, а тоді кинула одіж на підлогу й̆ пішла у ванну.

Знала, що він близько, — туманна постать чоловіка, якого відчувала у своєму майбутньомуу, але не бачила йогоо. Їїї дратувало, що жодна провидча сила не могла зробити цю постать тілесною. Відчувала йогоо лише несподівано, на мить, коли читала життя інших. Або ж натикалася на йогоо тінь у самотній̆ напівтемряві, де їїї невинність лучилася із жагою. Він ховався десь за неусталеним обрієм, і вона відчувала, що коли понад силу напружить свої̈ здібності, зуміє йогоо побачити. Він був там, безперервно штурмуючи їїї свідомість: шалений̆, небезпечний̆, аморальний̆.

У ванні їїї огорнуло вологе й̆ тепле повітря. Ось звичка, якої̈ вона навчилася від сутностей̆ у пам'яті — незліченних Превелебних Матерів, нанизаних на їїї свідомість, як перли у сяючому намисті. Вода, тепла вода в заповненій̆ ванні прийнялаа їїї тіло, коли вона прослизнула всередину. Воду оточували зелені плиточки з фігурками червоних риб. У цьому приміщенні було стільки води, що старі фримени обурилися б, довідавшись, що вся ота вода призначена лише для миття людської̈ плоті.

Він близько...

Вона подумала, що це їїї хіть бореться з цнотливістю. Їїї плоть прагнула коханця. Секс не мав жодної̈ таємничості для Превелебної̈ Матері, котра керує січовими оргіями. Інші їїї свідомості, що пізнали тау, могли задовольнити їїї цікавість аж до найменшихх дрібниць. Це відчуття близькості було лише плотською забаганкою. Тіло шукало іншого тіла.

Потреба дій̆ переборола викликану теплою водою сонливість.

Зненацька Алія вистрибнула з купелі та пішла, як була, мокра й̆ гола, до тренувальної̈ кімнати, що примикала до їїї спальні. Кімната, простора й̆ світла, містила розмаїтіі хитромудрі пристосування, що допомагали адептці Бене Ґессерит налаштовуватися на повну фізичну та духовну готовність. Мнемонічні підсилювачі, цифрові млинки з Ікса, призначені для збільшення сили та чутливості пальців рук і ніг, синтезатори запахів, тактильні сенсибілізатори, поля температурного градієнта, зрадосхеми, що не дають усталитися непотрібним звичкам, які можна виявити, тренажери альфа-ритму, кліпсинхронізатори, щоб удосконалити сприйняттяя світла, темряви й̆ кольорів спектра.

На одній̆ зі стін їїї власною рукою була написана десятисантиметровими літерами й̆ мнемонічною фарбою ключова пам'ятка з бене-ґессеритського «Кредо»: «До нас усі методи навчання спотворювалися інстинктом. Ми навчилися навчатися. До нас інстинкт, що гнав уперед науковців, мав обмежений̆ обшир уваги — часто не довше одного життя. Їмм були недоступні проекти тривалістю в п'ятдесят чи більше поколінь. Їхняя свідомість не містила концепції̈ тотального тренування м'язів і нервів».

Увійшовшии в тренувальну кімнату, Алія піймалаа власне відображення, тисячократно помножене кришталевими призмами фехтувального дзеркала, що погойдувалосяя в центрі цільового манекена. Побачила довгу шпагу, яка чекала на підпорці навпроти пристрою, і подумала: «Так! Працюватиму до знемоги — висушу тіло й̆ очищу розум».