19 Частина (1)

Відійшов від Алії,

Лона небес!

Святий, святий, святий! Вогненні піщані простори Проти нашого Владаря, Що може бачити

Без очей!

Демон понад ним! Святе, святе, святе Рівняння:

Він розв'язав його Мучеництвом!

Місяць падає вниз. З «Пісень Муад'Діба»

Після семи днів гарячкової активності у Твердині запанував неприродний спокій. Цього ранку тут було чимало людей, але вони розмовляли пошепки, зблизивши голови, а ходили тихо. Дехто пробігав дивними скрадливими кроками. З переднього двору, тупочучи й побрязкуючи зброєю, увійшла щойно змінена варта, але зустрінуті осудливими поглядами та насупленими бровами, вартівники вмить притихли, як і всі довкола.

Довкола все ще велися розмови про каменепал:

— Казав, що полум'я було синьо-зеленим, а сморід — пекельним. — Елпа — дурень! Каже, що вкоротить собі віку, а тлейлаксанських очей не прийме.

— Я волів би не розмовляти про очі.

— Муад'Діб пройшов повз мене й назвав на ім'я!

— Як же Він бачить без очей?

— Ти чув, що люди йдуть геть? Усі дуже перелякані. Наїби

кажуть, що скликають у січі Макаб Велику Раду.

— Що зробили з панегіристом?

— Я бачив, що його забирають у кімнату, де збиралися наїби. Тільки подумати: Корба — в'язень!

Чані, розбуджена тишею у Твердині, прокинулася рано. Прокинувшись, побачила, що Пол сидить поруч неї, утупивши порожні очниці кудись у безвість, за протилежною стіною їхньої спальні. Усе, заподіяне каменепалом із його вибірковим впливом на очні тканини, усю зруйновану плоть було усунено. Уколи та мазі врятували стійкішу тканину довкола очниць, але Чані відчувала, що радіація проникла глибше.

Сівши, вона відчула лютий голод. Підкріпилася їжею, залишеною їй біля ліжка, — хліб із прянощами, жирний сир.

Пол вказав рукою на їжу.

— Кохана, не було можливості вибавити тебе від цього. Повір мені.

Чані стримала мимовільне тремтіння, коли він спрямував на неї порожні очниці. Вона вирішила більше ні про що не розпитувати. Він так химерно говорив: «Я був охрещений у піску й заплатив за це вірою. Хто ще торгує вірою? Хто її купує? Хто продає?»

Що він мав на увазі, промовляючи ці слова?

Він навіть чути не хотів про тлейлаксанські очі, хоча щедрою рукою придбав їх для всіх своїх товаришів по недолі.

Підкріпившись, Чані вибралася з ліжка і, глянувши на Пола, помітила його втому. Довкола губ залягли глибокі зморшки. Темне волосся стирчало, скуйовджене в сні, який не приніс зцілення. Виглядав він якимось геть посірілим і далеким. Вони засинали й прокидалися поряд, але це нічого не змінювало. Чані змусила себе обернутися й шепнула:

— Любий... мій любий...

Він нахилився, знову притягнув її до ліжка й поцілував у щоки. — Невдовзі повернемося до пустелі, — шепнув він. — Зосталося ще кілька справ.

Вона затремтіла, почувши в його голосі невідворотність.

Він обійняв її, шепочучи:

— Не бійся мене, моя Сіхає. Забудь усі таємниці й думай про

кохання. У коханні нема таємниці. Воно походить із життя. Чуєш це?

— Так.

Вона поклала долоню йому на груди, лічачи удари серця. Його любов промовляла до фрименської частини її душі, бурхливої, невгамовної, дикої. Довкола неї витала магічна сила слів.

— Обіцяю тобі одну річ, кохана, — сказав він. — Наше дитя правитиме такою імперією, порівняно з якою моя видасться блідою подобою. І будуть в ній таке життя, такі здобутки мистецтва, така горда велич...

— Зараз ми тут, — запротестувала вона, переборюючи сухе ридання. — І... я чую, що в нас зосталось обмаль... часу.

— У нас ціла вічність, кохана.

— Це ти маєш вічність. А я — лише теперішнє.

— Це і є вічність.

Він погладив її чоло.

Вона притулилася до нього, впившись губами йому в шию.

Цей рух схвилював життя в її лоні. Чані відчула порухи.

Пол теж їх відчув. Він поклав долоню їй на живіт і сказав:

— Ах, маленький повелителю Всесвіту, почекай свого часу, бо

цей час поки ще мій.

«Чого він завжди говорить про одну дитину?» — подумала

Чані. Невже лікарі йому нічого не сказали? Вона спробувала пригадати й була здивована, що вони ніколи про це не розмовляли. Він, звичайно ж, мусить знати, що вона виношує двійню. Вона завагалася, чи варто порушувати це питання. Він мусить знати. Він знав усе. Знав про неї все. Його руки, його вуста — усе його тіло знало її.

Нарешті вона сказала:

— Так, коханий. Це назавжди... це справжнє.

Чані міцно заплющила очі, щоб не дивитися в його темні

очниці, які тягли її душу з раю до пекла. Попри магію рихані, за допомогою якої він перевіряв їхні життя, його тіло зоставалося справжнім, його пестощам не можна було опиратися.

Коли вони підвелися й узялися перевдягтися, вона сказала: — Якби тільки люди знали про твою любов...

Але його настрій уже змінився.

— На любові політики не збудуєш, — сказав він. — Люди не

цікавляться любов'ю; вона надто невпорядкована. Вони воліють деспотизм. Надмір свободи породжує хаос. Ми не можемо цього допустити, правда? А як зробити деспотизм привабливим?

— Але ж ти не деспот! — запротестувала вона, пов'язуючи свою хустинку. — Твої закони справедливі.

— Аххх, закони! — промовив він. Підійшовши до вікна, відсунув завісу, наче міг виглянути назовні. — Що таке закон? Контроль? Закон фільтрує хаос, а що протікає крізь цей фільтр? Душевний спокій? Закон — наш найвищий ідеал і найнижче підґрунтя нашої природи. Не придивляйся до закону з надто близької відстані. Зробивши це, побачиш раціоналізовані інтерпретації, юридичну казуїстику, вигідні прецеденти. Там знайдеш душевний спокій, який є просто іншою назвою смерті.

Губи Чані стиснулися в тонку лінію. Вона не могла заперечити його мудрості та прозорливості, але подібні настрої її жахали. Пол замкнувся в собі, і вона відчула протистояння всередині нього. Так, наче він прийняв фрименську максиму «Ніколи не забувати, ніколи не прощати» і бичував нею власне тіло.

Вона підійшла до нього й також глянула у вікно. Усе більша денна спека вже почала виганяти прохолоду, принесену північним вітром. На цих широтах вітер розмалював небо вохрою, майстерно покриваючи кришталеві пластини неба дивовижним, але недовговічним узором кольору золота й червіні. Верховий холодний вітер ударяв в Оборонну Стіну фонтанами куряви.

Пол відчув біля себе тепло тіла Чані. Він умить опустив завісу забуття на своє видіння. Він просто стояв тут із заплющеними очима, але його час не хотів спокійно стояти. Пол вдихав темряву, беззоряну, безслізну. Втративши зір, він поволі втрачав відчуття матеріальності Всесвіту, аж доки не зосталося саме тільки здивування — як це весь його світ зміг сконденсуватися в самих лише звуках? Тепер усе довкола нього спиралося лише на одне чуття — слух, відступаючи тільки тоді, коли він торкався предметів: завіси, руки Чані... Пол упіймав себе на тому, що прислухається до дихання Чані.

«Хіба можна бути впевненим у тому, що лише ймовірне?» — міркував він. Його свідомість несла тягар безліку спогадів про незбуте. На кожну хвилину дійсності припадали незліченні проекції, миттєвості, яким ніколи не судилося втілитися. Його невидиме «я» пам'ятало фальшиві минулі, а їхній тягар інколи загрожував розчавити сьогодення.

Чані сперлася на його плече.

Він відчував своє тіло через її дотик — мертву плоть, несену вихором часу. Він тхнув спогадами, у яких зблискувала вічність. Бачити вічність означало приймати і її примхи, бути пригніченим її незліченними вимірами. Фальшиве безсмертя пророка вимагало відплати: Минуле й Майбутнє суміщались у часі.

Видіння ще раз вигулькнуло з чорної ями, зімкнувшись довкола нього. Воно було його очима. Воно рухало його м'язами. Воно вело до наступної хвилини, наступної години, наступного дня... аж доки він не відчує, що завжди був у ньому.

— Нам час іти, — сказала Чані. — Рада...

— Там буде Алія, щоб зайняти моє місце.

— Вона знає, що робити?

— Знає.

День Алії почався з ескадрону гвардійців, які вщерть заповнили плац-парад під її апартаментами. Вона дивилася вниз, на сцену несамовитого сум'яття, почула багатоголосий і нерозбірливий гамір. Картина прояснилася, коли вона розпізнала приведеного охороною в'язня: Корба, панегірист.

Закінчуючи свій ранковий туалет, вона час від часу підходила до вікна, придивляючись до все більшої нетерплячки внизу. Її погляд постійно зупинявся на Корбі. Вона намагалася пригадати його, коли він іще був суворим бородатим командиром третьої хвилі в битві за Арракін, але це їй не вдавалося. Теперішній Корба став справжнім чепуруном, мав на собі бездоганно скроєні шати з паратського шовку. Його верхній одяг був розстебнутий аж до пояса, відкриваючи чистісіньку сорочку з брижами й гаптований, розшитий зеленими самоцвітами жилет. Талію Корби оперізував пурпуровий пояс. Нижні рукави, що проглядали крізь розрізи в рукавах верхнього одягу, були зшиті з пружкованих смуг темно-зеленого й чорного оксамиту.

Прибуло кілька наїбів, щоб спостерігати, чи належно поводяться з фрименом. Саме їхня поява й спричинилася до галасу, позаяк Корба, протестуючи, почав кричати, що він безпідставно звинувачений. Алія перевела погляд на фрименські обличчя, намагаючись оживити спомин про тих людей, якими вони були первісно. Але теперішнє змило минуле. Усі вони стали гедоністами, пізнавачами насолод, які більшість людей не могла собі навіть уявити.

Алія бачила, як вони вряди-годи тривожно позирають на двері кімнати, за якими мала відбуватися Рада. Наїби думали про видющість осліпленого Муад'Діба, новий доказ його таємничих сил. Згідно з їхніми законами, сліпих належало покидати в пустелі, а їхню воду віддавати Шай-Хулуду. Але безокий Муад'Діб бачив їх. А ще вони не любили будинків і не почувалися безпечно в надземних спорудах. Дай їм відповідну, вирізану в скелі печеру — і там вони заспокояться. Але не тут, не з цим новим Муад'Дібом, котрий чекає всередині.

Коли вона обернулася, щоб іти на Раду, побачила лист, який залишила було на придверному столику: свіжа звістка від матері. Попри особливу повагу до Каладана як місця Полового народження, леді Джессіка підкреслювала, що відмовляється перетворювати свою планету на місце прощі.

«Без сумніву, мій син є епохальною постаттю в історії, — писала вона, — але я не вбачаю в цьому причини для нашестя сюди різної потолочі».

Алія торкнула листа, зазнавши дивного відчуття взаємного контакту. Цей аркуш паперу тримала в руках її мати. Власноруч написаний лист — річ геть архаїчна, але настільки сердечна й приватна, як жоден інший спосіб зв'язку. Цей написаний бойовою мовою Атрідів лист не зміг би прочитати сторонній.

Думка про матір викликала в душі Алії звичну болісну розмитість. Спричинена прянощами зміна, що змішала психіку матері й доньки, інколи змушувала її думати про Пола як про сина, якого вона народила. Комплекс спільної оболонки міг представити її власного батька як коханця. Примарні тіні кружляли в її думках... імовірнісні люди.

Алія ще раз переглянула лист, ідучи спуском униз до передпокою, де чекали її охоронниці-амазонки.

«Ви створюєте смертельний парадокс, — писала Джессіка. — Правління не може бути одночасно релігійним і самовладним. Релігійний досвід потребує спонтанності, яку закон обов'язково пригнічує. А ви не можете правити без законів. Зрештою ваші закони неодмінно замінять собою моральність, сумління, та й навіть релігію, від імені якої ви, на вашу думку, правите. Святий ритуал повинен народжуватися з благочестя й священних поривань, які виковують справжню моральність. З іншого боку,

уряд як орган правління є культурним організмом, особливо вразливим на вплив сумнівів, питань і суперечок. Я передбачаю настання дня, коли церемонія неухильно займе місце віри, а символізм заступить моральність».

У передпокої пахло кавою з прянощами. Коли вона увійшла, чотири охоронниці-амазонки в зелених гвардійських мундирах виструнчилися. Відтак вони рушили за нею крок у крок, ступаючи твердо й з молодечою бравадою. У їхніх очах світилася одержимість, а фанатичних облич не торкався страх. Вони наче випромінювали особливу, притаманну фрименам ауру насилля: кожна з них могла вбивати невимушено, не відчуваючи провини.

«У цьому я інакша, — подумала Алія. — Ім'я Атрідів і без того достатньо заляпане брудом».

Звістка про її прихід випередила Алію. Коли вона увійшла в нижню залу, паж-чатовий схопився й помчав викликати повний наряд гвардії. Похмура зала не мала вікон і освітлювалася лише кількома тьмяними світлокулями. Раптом протилежні двері, що виходили на плац-парад, широко розчинилися, аби впустити яскраве денне світло. За дверима виднілися охоронці з Корбою посередині, а позаду палало сонце.

— Де Стілґар? — спитала Алія.

— Уже всередині, — відповіла одна з амазонок.

На чолі процесії Алія увійшла до зали. Було це одне з найпретензійніших громадських приміщень Твердині. Уздовж одної його стіни тягся високий балкон із рядами м'яких крісел. На великих вікнах навпроти балкона розсунуто було оранжеві завіси. З відкритої площі із садом та водограєм лилося яскраве сонячне світло. У ближньому кінці зали, праворуч від Алії, стояв поміст із єдиним масивним кріслом.

Підходячи до крісла, Алія озирнулася, глянула вгору й побачила заповнену наїбами галерею.

Гвардійці Твердині тіснилися під галереєю. Між ними походжав Стілґар, кидаючи де тихе слово, де наказ. Не показав і знаком, що помітив прихід Алії.

Корбу було введено й посаджено на подушках побіля низького столика під помостом. Попри своє пишне вбрання, панегірист виглядав тепер неотесаним сонним стариганем, котрий кутався

в одяг, наче намагався захиститися від зовнішнього холоду. Двоє гвардійців зайняли позицію за ним.

Коли Алія сіла, Стілґар наблизився до помосту.

— Де Муад'Діб? — спитав він.

— Брат уповноважив мене, як Превелебну Матір, керувати

зборами, — відповіла Алія.

Почувши це, наїби на галереї почали голосно ремствувати. — Тихо! — наказала Алія. Відтак після тиші, що водномить