16 Частина (2)

Коли Алія опустила голову, Пол стримав розчарований вигук. Вона не сказала того, на що він чекав. Його тіло нагадувало суху шкарлупу, покинуту хітинову оболонку якоїсь пустельної комахи.

Він подумав, що всі інші мусять відчувати подібне. Довкола неспокійно заворушилися. Зненацька якась жінка в юрбі, далеко в наві, ліворуч від Пола, скорботно скрикнула.

Алія підвела голову, а Пола пронизало запаморочливе відчуття, що відстань між ними зникла, що він дивиться просто в її осклілі очі всього за кілька дюймів від нього.

— Хто мене кличе? — спитала Алія.

— Це я, — заридала жінка. — Я, Аліє. Ох, Аліє, допоможи мені. Кажуть, що мого сина вбито на Мурітані. Невже він згинув? Невже я ніколи не побачу мого сина... ніколи?

— Ти намагаєшся задкувати по піску, — наспівно проказала Алія. — Ніщо не втрачене. Усе повертається пізніше, але ти можеш не пізнати тої подоби, що повернеться.

— Аліє, я не розумію! — лементувала жінка.

— Живеш у повітрі, хоча не бачиш його, — гострим голосом відповіла Алія. — Чи ти ящірка? Говориш із фрименським акцентом. Невже фримени намагаються повернути померлих? Що нам потрібно від наших мертвих, крім їхньої води?

Посеред нави чоловік у багатому червоному плащі здійняв обидві руки. Рукави опали, відслонивши тонке полотно сорочки. — Аліє! — гукнув він. — Мені зробили ділову пропозицію. Чи

треба мені пристати на неї?

— Ти приходиш сюди як жебрак, — промовила Алія. — Шукаєш золотої чаші, але знаходиш тільки стилет.

— Мене просили вбити людину! — заволав справа глибокий

голос із січовою вимовою. — Чи мені погоджуватися? А як погоджуся, то чи вдасться?

— Початок і кінець єдині, — відрізала Алія. — Хіба ж я не казала цього раніше? Ти прибув сюди не для того, щоб про це питати. Ти вже сумніваєшся, якщо прийшов сюди й запитуєш.

— Вона сьогодні сердита, — пробурмотіла жінка поблизу Пола. — Я ще не бачили її такою сердитою.

«Вона знає, що я тут, — подумав Пол. — Побачила у видінні те, що її розлютило? Чи не через мене сердиться вона?»

— Аліє, — озвався чоловік одразу ж перед Полом. — Скажи цим діловим людям і слабкодухам, скільки ще правитиме твій брат!

— Дозволяю тобі самому заглянути за цей поворот незнаного, — гостро відповіла Алія. — Твої упередження на твоїх устах! Маєш дах над головою та воду тому, що брат мій приборкав черв'яка хаосу!

Із сердитим жестом запнувши одяг, Алія відвернулася, перейшла через блискучі стрічки світла й зникла в темряві.

Аколіти відразу ж почали співати, але цього разу ритм збився. Їх виразно спантеличив несподіваний кінець ритуалу. Весь натовп неспокійно загомонів. Пол відчув довкола себе хвилювання — тривогу, невдоволення.

— Це все той дурень зі своїм ідіотським діловим питанням, — буркнула жінка поблизу Пола. — Лицемір!

Що побачила Алія? Яку дорогу в майбутньому?

Цієї ночі трапилося щось таке, що урвало пророчий ритуал. Зазвичай натовп прочан вимагав від Алії відповіді на всі їхні жалюгідні запитання. Так, вони всі прибували сюди, щоб почути з уст провидиці пророцтво. Він багато разів чув це, коли,

сховавшись у темряві за олтарем, спостерігав за ритуалом. Чому цієї ночі все пішло не так?

Старий фримен шарпнув Пола за рукав, кивнувши до виходу. Натовп уже рушив туди. Пол дозволив юрбі підхопити його, потягти із собою — із провідником, котрий учепився за рукав. Його тіло стало проявом сили, влади над якою він не мав. Він перестав бути живою істотою — зосталася лише тиша, що рухалася сама собою. Перебував у центрі цього неіснування, дозволяючи вести себе вулицями свого міста, ідучи дорогою, такою знайомою йому з видінь, що серце завмирало від печалі.

«Я мав би знати, що побачила Алія, — подумав він. — Я сам це бачив стільки разів. І вона не закричала, протестуючи... вона теж бачила альтернативи».