21-24 Частина (1)
Цей день був виснажливим, але корисним. Доктор Іґор намагався зберегти незворушність і нейтральність ученого, але ледве стримував своє захоплення. Його експерименти, спрямовані на винахід ліків проти отруєння вітріолом, виявили несподівані результати.
*
— Сьогодні я вас не запрошував, — сказав він Марі, що зайшла без стуку.
— Я ненадовго. Хочу знати вашу думку з певного приводу.
«Нині всіх цікавить моя думка», — доктор Іґор пригадав дівчину, що питала його вранці про секс.
— Едуарда щойно мучили електрошоком.
— Його піддали електросудомній терапії. Прошу вживати правильні терміни, а то виглядає, що ми тут — зграя дикунів. — Доктор Іґор намагався приховати розгубленість, але пізніше він обов'язково з'ясує, хто прийняв таке рішення. — Коли хочете знати мою думку з цього приводу, то мушу вам сказати, що зараз ЕСТ застосовується зовсім не так, як колись.
— Але ж це небезпечно.
— Колись це було дуже небезпечно; тоді ще не знали, яку саме напругу прикладати, де саме ставити електроди, й тому під час процедури багато людей помирали від крововиливу в мозок. Але тепер усе інакше. Тепер ЕСТ застосовують із значно вищою точністю параметрів, а перевага її в тому, що вона дає амнезію без хімічної інтоксикації, як це буває при тривалому вживанні наркотичних засобів. Почитайте журнали з психіатрії й не плутайте ЕСТ з електрошоком, яким користуються кати десь там у Південній Америці. Ось ви й почули мою думку. А тепер я мушу працювати.
Марі не ворухнулася.
— Я прийшла не за цим. Я хочу знати, чи можна мені піти з Віллету.
— Можете йти і вертатися коли вам завгодно, адже у вашого чоловіка достатньо коштів, щоб утримувати вас у такому дорогому закладі. Мабуть, ви хотіли запитати: «Чи я вже вилікувалася?» То я вам відповім питанням: «Вилікувалися від чого?» Ви скажете: «Від страху, від приступів паніки». А я скажу: «Марі, за останні три роки ви не мали жодного такого приступу».
— Отже, я здорова.
— Ні, звичайно. Але це не має жодного відношення до вашої хвороби. В дисертації, яку я пишу для Академії Наук Словенії (доктор Іґор волів поки що не згадувати про вітріол), я намагаюсь дослідити так звану «нормальну» людську поведінку. Багато лікарів і до мене проводили подібні дослідження, і всі прийшли до висновку, що ця нормальність є лише результатом певного консенсусу, — тобто більшість людей погоджується, що щось слід вважати нормою, і це щось стає нормою.
Іноді це щось визначається здоровим глуздом. Скажімо, цілком логічно пришивати ґудзики на переді сорочки, бо застібати їх збоку було б дуже важко, а ззаду й цілком неможливо.
Іноді норма усталюється, бо загал звик вважати, що вона має бути саме такою. Ось вам два приклади. Ви часом не цікавилися, чому букви на клавішах друкарської машинки розташовані у певному порядку?
— Ні, не цікавилася.
— Так ось, клавіатура машинки з латинським шрифтом називається «QWERTY», бо саме в такому порядку розташовані букви
в першому верхньому ряді. Я колись поцікавився, чому воно так, і дістав відповідь: перша машинка була винайдена 1873 року Крістофером Шоулзом і мала поліпшити каліграфію, але тут виникла проблема — якщо хтось друкував надто швидко, клавіші чіплялися одна за одну, й машинка зупинялася. Тоді Шоулз і впорядкував клавіатуру за принципом «QWERTY», щоб сповільнити швидкість друку.
— Не може бути.
— Але це правда. Так сталося, що Ремінґгон — який у той час займався виробництвом швейних машин, а також рушниць, застосував у своїх перших друкарських машинках клавіатуру «QWERTY». Це означало, що все більше людей були змушені пристосовуватися саме до цієї системи, і все більше виробників почали випускати саме цю клавіатуру, поки вона не стала єдиною доступною моделлю. Ще раз повторюю: клавіатура друкарських машинок і комп'ютерів була задумана так, щоб люди могли друкувати не швидше, а повільніше, розумієте? Якщо ви зміните порядок літер, ніхто не купить вашої продукції.
І справді — вперше колись побачивши клавіатуру, Марі подивувалася, чому літери не розташовані в алфавітному порядку, але, подумавши, що це, мабуть, найкраще розташування для швидкісного друку, хутко про це забула.
— Ви бували колись у Флоренції? — запитав доктор Іґор.
— Ні.
— То поїдьте; це недалеко. І саме з Флоренцією пов'язаний мій
другий приклад. У тамтешньому кафедральному соборі є чудовий годинник, зроблений 1443 року за проектом Паоло Учелло. Так ось, найдивніше у цьому годиннику те, що стрілки на ньому рухаються в протилежному напрямку, хоч це й не впливає на точність вимірюваного ним часу.
— Але що тут спільного з моєю хворобою?
— Зараз поясню. Проектуючи свій годинник, Учелло не прагнув бути оригінальним: просто в той час такі годинники існували поруч з іншими, де стрілки рухались у звичному для нас напрямку. З якоїсь причини — можливо тому, що на годиннику герцога стрілки рухались у напрямку, який ми нині вважаємо «правильним», цей напрямок і
став єдино можливим, а годинник Учелло почав сприйматись як відхилення й безумство.
Доктор Іґор замовк на хвилю, але бачив, що Марі уважно слідкує за його думкою.
— Ну, а тепер звернімось до вашої хвороби: кожна людська істота є унікальною, кожна має свої властивості, інстинкти, улюблені насолоди й прагнення нових пригод, Одначе суспільство завжди нав'язує нам колективну модель поведінки, і люди ніколи не перестають дивуватися, чому вони мусять поводитися так, а не інакше. Зрештою, вони просто звикають до цього, — як звиклися з думкою, що клавіатура «QWERTY» є найліпшою з усіх можливих. Чи ви у вашому житті стріли бодай когось одного, кого цікавило б, чому стрілки годинника рухаються саме в цьому, а не в іншому напрямку?
— Ні.
— А якби це когось і зацікавило, то у відповідь він, мабуть, почув би: «Ти божевільний!» Якби він і далі наполягав, йому намагалися б розтлумачити причину, але хутко б поміняли тему, бо не існує жодної причини, крім тієї, про яку я вам щойно розповів. Тож повернімося до вашого питання. Що саме ви питали?
— Чи я вже здорова?
— Ні. Ви вже не та, що були, але хочете бути такою, як усі. А саме це, на мою думку, є серйозною хворобою.
— Бажання змінитися — серйозна хвороба?
— Так, якщо ви силкуєтеся бути такою, як усі. Це породжує неврози, психози й параною. Це деформація природного стану, це суперечить Божим законам, адже в усіх лісах і джунглях земної кулі Бог не створив двох однакових листочків. Але ви вважаєте, що бути інакшою — це божевілля, тому й вирішили жити у Віллеті, бо тут усі інакші, тож і ви стали такою, як усі. Розумієте?
Марі кивнула.
— Люди суперечать власній природі, бо їм бракує відваги бути інакшими, й тоді організм починає виробляти вітріол, або гіркоту, як зазвичай називають цю отруту.
— А що таке вітріол?
Доктор Іґор зрозумів, що сказав забагато, і вирішив змінити тему. — Не має значення. Я хотів сказати ось що: все свідчить про те, що
ви ще не вилікувалися.
Марі, з її досвідом судочинства, вирішила застосувати один тактичний прийом — удати, що погоджуєшся з опонентом і тим втягнути його в новий виток дискусії.
— Я згодна з вами. Мене привела сюди цілком конкретна причина: приступи паніки. Але причина мого тривалого перебування тут доволі абстрактна: мені важко змиритися з думкою про цілком інакший спосіб життя — без моєї праці й без чоловіка. Я погоджуюся з вами, що втратила бажання починати нове життя, бо до всього треба було б звикати заново. Більше того, погоджуюся, що значно легше змиритися з нормами психіатричної лікарні, навіть з її електрошоком — перепрошую, ЕСТ, — з її суворими розпорядками, з істериками деяких хворих, аніж прийняти норми світу, — який, за вашими словами, змушує усіх підпорядковуватися його нормам.
Але ось минулої ночі я почула, як одна дівчина грає на піаніно. Вона грала чудово, я рідко коли чула таку музику. А слухаючи її, думала про тих, хто перейшов через неймовірні муки, творячи оці сонати, прелюдії, адажіо: якими, мабуть, одіозними вони себе почували, виконуючи свої твори, що, зрештою, теж були одіозними в очах тих, хто заправляв тоді в музичних колах. Я уявляла всі їхні труднощі й приниження, пов'язані з пошуками мецената, який захотів би фінансувати їхню роботу з оркестром. Уявляла свист публіки, неготової до сприйняття таких гармоній.
Але ще гіршим від їхніх творчих мук було усвідомлення того, що ця дівчина грала, вкладаючи в музику всю свою душу, бо вона знала, що помирає. А я хіба не помру? Де ж тоді моя душа, що б надихнула отак музику мого життя?
Доктор Іґор мовчки слухав. Виглядало на те, що його ідеї починали плодоносити, але говорити про це з певністю ще було зарано.
— Де моя душа? — повторила Марі. — В минулому. В колишніх моїх мріях про те, яким би я хотіла бачити своє життя. Моя душа опинилася в пастці ще тоді, коли я мала дім, чоловіка, роботу, яку хотіла кинути, але так і не наважилась.
Моя душа була в минулому. Але нині я знов відчуваю її в тілі, що пульсує завзяттям. Не знаю, що мені робити. Знаю лише, що минуло три роки, поки я збагнула, що життя підштовхувало мене йти туди, куди я йти не хотіла.
— Здається, я помічаю деякі ознаки видужання, — сказав доктор Іґор.
— Мені не треба вашого дозволу на вихід з Віллету. Я можу просто вийти з воріт і не повернутися. Але мені треба було все це комусь розповісти, тож я вам і кажу: ця дівчина примусила мене збагнути сенс власного життя.
— Здається, ознаки одужання виказують якесь чудотворне зцілення, — посміхнувся доктор Іґор. — Чим ви думаєте зайнятися?
— Поїду в Сальвадор і працюватиму там з дітьми.
— Не треба їхати аж так далеко. До Сараєво звідси якихось двісті кілометрів. Війна там скінчилася, але проблем ще дуже багато.
— То поїду в Сараєво.
Доктор Іґор витяг із шухляди бланк і ретельно його заповнив. Тоді підвівся й випровадив Марі з приймальні.
— Щасти вам, — побажав на дверях, а тоді негайно повернувся й зачинився у кабінеті. Він завжди намагався не прив'язуватись занадто до своїх пацієнтів, але йому це не вдавалося. Віллету дуже бракуватиме Марі.
Коли Едуард розплющив очі, дівчина усе ще була поруч. Після перших своїх зіткнень із процедурою електрошоку йому доводилося докладати чималі зусилля, пригадуючи, що з ним відбулося; але ж, урешті-решт, ефект лікування полягав саме в цій штучно викликаній амнезії, яка давала змогу пацієнтам забути проблеми, що їх непокоїли, і так повертатися до душевної рівноваги.
*
Проте, що частіше його піддавали лікуванню електрошоком, то коротшою виявлялася тривалість амнезії; він одразу впізнав дівчину.
— Уві сні ти щось говорив про Видіння Раю, — сказала вона, гладячи йому волосся.
Видіння Раю? Так, Видіння Раю. Едуард глянув на неї. Хотів розповісти їй усе.
Але цієї миті зайшла медсестра зі шприцом.
— Вам треба зробити укол, — сказала вона Вероніці. — Так звелів доктор Іґор.
— Мені вже нині один зробили, більше не хочу, — заперечила та. — Крім того, я не збираюся нікуди звідси йти. Я відмовляюсь підкорятися будь-чиїм наказам, ніхто мене ні до чого не примусить.
Медсестрі не вперше було стикатися з подібною реакцією.
— Боюся, тоді нам доведеться ввести вам заспокійливе.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказав Едуард. — Нехай
робить укол.
Вероніка закотила рукав светра, й медсестра впорснула ліки.
— От і добре, — сказала вона. — Чому б вам тепер не вийти з цієї
темної палати й не піти обом прогулятися?
— Ти соромишся того, що сталось минулої ночі, — сказав Едуард, коли вони вийшли у сад.
— Соромилась, але тепер пишаюся. Розкажи мені про твої Видіння Раю, бо я сама, здається, щось таке бачила.
— Мушу глянути далі, поза Віллет, — відповів він.
— Ну, то давай.
Едуард глянув у далину — не на мури лікарні, не в глиб саду, де
мовчки бродили хворі, а на вуличку на іншому континенті, в краю, де дощ або лив безперестанку, або його взагалі не було.
Едуард відчув пахощі цього краю. Була пора бездощів'я; він уловлював ніздрями запах пилу, і це було приємно, бо, вчуваючи запах землі, відчуваєш, що ти живеш. Йому було сімнадцять, він їхав на імпортному велосипеді по місту Бразіліа і щойно минув американський коледж, де вчилися діти дипломатів.
*
Ненавидів це місто, але бразилійців любив. Його батько приїхав сюди як посол Югославії два роки тому, коли ніхто й уявити собі не міг, що їхню країну буде поділено. Мілошевич був іще при владі; чоловіки й жінки жили звичайним життям, намагаючись відшукати бодай якусь гармонію попри всі регіональні конфлікти.
Першим призначенням батька стала Бразилія. Едуард мріяв про пляжі, карнавали, футбольні матчі, але вони опинилися далеко від узбережжя, в бразильській столиці — місті, створеному виключно для
політиків, урядовців, дипломатів та їхніх дітей, які не знали, що з собою робити в цій глушині.
Едуарду там дуже не сподобалося. Проводив цілі дні в школі, намагаючись — безрезультатно — нав'язати стосунки зі своїми однокласниками, намагаючись — безрезультатно — зацікавитися автомобілями, наймоднішими кросівками й модельним одягом, бо це були єдино можливі теми для розмов із його ровесниками.
Час від часу вони влаштовували вечірки, під час яких хлопці напивалися в одному кутку кімнати, а дівчата вдавали байдужих в іншому. Наркотики можна було дістати без проблем, і Едуард уже встиг спробувати усі, які міг, хоч спроби ці не викликали в нього особливого захоплення: він робився або надміру збудженим, або занадто сонливим, відразу втрачаючи інтерес до всього, що відбувалося навколо.