1-2 Частина (2) 1-2 Part (2)

Він був недовгим. It was short-lived. Мить — і вона втратила свідомість. Moment - and she lost consciousness.

**__Р__**озплющивши очі, вона не подумала: «Мабуть, я на небесах». She opened her eyes and did not think, "I must be in heaven." На небесах ніколи б не освітлювали кімнату флюоресцентною лампою, та й біль — його вона відчула відразу — був звичний для Землі. In heaven, the room would never be lit with a fluorescent lamp, and the pain she felt at once was familiar to Earth. О, цей земний біль — унікальний, неповторний. Oh, this earthly pain is unique, unrepeatable.

**__** *__**

Спробувала поворухнутись, і біль посилився. She tried to move, and the pain intensified. Зненацька виникли яскраві цятки, та Вероніка вже знала, що це не райські зорі, а наслідки Suddenly bright spots appeared, but Veronica already knew that it was not the stars of paradise, but the consequences

різкого, сильного болю. sharp, severe pain.

— Очунює, — почувся жіночий голос. "He's recovering," a woman's voice said. — Ну, ось ви і в пеклі, - Well, here you are in hell,

ласкаво просимо. welcome.

Ні, це неправда; той голос її обдурює. No, it's not true; that voice deceives her. Це не пекло, бо їй дуже It's not hell, because she's very

холодно, до того ж у неї з носа й рота стирчать пластикові трубки. it's cold, and plastic tubes stick out of her nose and mouth. Одну з трубок їй запхали в саме горло, й вона мало не задихалася. One of the tubes was stuffed into her throat, and she almost suffocated.

Спробувала її витягти, але руки були прив'язані до ліжка. She tried to pull it out, but her hands were tied to the bed.

— Жартую, це не пекло, — вів далі голос. "I'm kidding, it's not hell," the voice continued. — Це гірше від пекла, хоч я там і не була. - It's worse than hell, although I was not there. Ви у Віллеті. You are in Villette.

Попри біль і задуху Вероніка відразу збагнула, що сталося. Despite the pain and suffocation, Veronica immediately realized what had happened. Вона намагалася покінчити з собою, але хтось її врятував. She tried to commit suicide, but someone saved her. Це могла бути одна з черниць, подруга, що навідалася без попередження, або кур'єр із замовленням, про яке вона й забула. It could have been one of the nuns, a friend who visited without warning, or a courier with an order she had forgotten about. Хай там що, але вона вижила й опинилась у Віллеті. Whatever it was, she survived and ended up in Villette.

У Віллеті — відомому притулку для божевільних, який на всіх наводив страх від 1991 року, коли його було засновано, після здобуття незалежності. In Villette, a well-known asylum for the insane, which has frightened everyone since 1991, when it was founded, after independence. Саме тоді, гадаючи, що поділ Югославії відбудеться мирним шляхом (зрештою, Словенія відбулася тільки одинадцятьма днями війни), група європейських бізнесменів отримала дозвіл на відкриття в старих казармах, кинутих урядом напризволяще, психіатричної лікарні. It was then, believing that the partition of Yugoslavia would take place peacefully (after all, Slovenia took place only in the eleven days of the war), that a group of European businessmen received permission to open a psychiatric hospital in old barracks abandoned by the government.

Невдовзі, однак, вибухли війни: спочатку в Хорватії, потім у Боснії. Soon, however, wars broke out: first in Croatia, then in Bosnia. Бізнесмени занепокоїлись. Businessmen were worried. Гроші для інвестицій надходили від акціонерів, розкиданих по цілому світі, чиїх імен вони навіть не знали, тож не було можливості зібрати всіх їх разом, пояснити ситуацію й заручитися їхнім терпінням. The money for the investment came from shareholders around the world, whose names they did not even know, so it was not possible to bring them all together, explain the situation and gain their patience. Проблему вирішили методом, не надто відповідним для психлікарні, тому для молодої нації, котра щойно відкинула комуністичні ідеали, Віллет став символом найгірших вад капіталізму: щоб опинитися тут, досить було певної суми грошей. The problem was solved by a method that was not very appropriate for a psychiatric hospital, so for a young nation that had just rejected communist ideals, Willett became a symbol of the worst flaws of capitalism: a certain amount of money was enough to be here.

Дехто, бажаючи позбутись якогось члена родини після сварок про спадщину (або про недостойну поведінку тієї особи), був готовий заплатити великі гроші, щоб тільки отримати медичну експертизу про необхідність ізоляції своїх зайвих дітей чи батьків. Some, willing to get rid of a family member after an argument about inheritance (or that person's misconduct), were willing to pay a lot of money just to get a medical examination of the need to isolate their extra children or parents. Інші ж, рятуючись від боргів або втікаючи від відповідальності за вчинки, що загрожували довгим терміном ув'язнення, відсиджувалися в Others, escaping from debt or fleeing from responsibility for acts that threatened long prison terms, were imprisoned in

божевільні й виходили звідти, не сплачуючи жодних штрафів та ігноруючи суди. crazy and got out of there without paying any fines and ignoring the courts.

Віллет був місцем, з якого ніхто ще не втік і де поруч зі справжніми хворими — скерованими сюди за рішенням суду або переведеними з інших лікарень — перебували ті, кого зумисне зробили божевільним, і ті, хто таким прикидався. Willett was a place from which no one had yet escaped, and where the real patients, sent here by court order or transferred from other hospitals, were those who had been deliberately driven insane and those who pretended to be mad. Наслідком було повне безладдя, і в пресі постійно з'являлися матеріали про поганий догляд та зловживання, хоча ніхто з журналістів так і не отримав дозволу відвідати Віллет, аби побачити все на власні очі. The result was complete chaos, and the press constantly reported on poor care and abuse, although none of the journalists were allowed to visit Willett to see for themselves. Уряд розглядав ці матеріали, але доказів завжди бракувало; акціонери погрожували, що поширять інформацію про перешкоди іноземним інвестиціям у Словенії, й таким чином цей заклад залишався на плаву; фактично, він навіть зміцнював свої позиції. The government reviewed these materials, but there was always a lack of evidence; shareholders threatened to spread information about barriers to foreign investment in Slovenia, leaving the institution afloat; in fact, he even strengthened his position.

— Моя тітка покінчила з собою кілька місяців тому, — вів далі жіночий голос. "My aunt committed suicide a few months ago," a woman's voice continued. — Майже вісім років вона боялася вийти з кімнати і тільки їла, гладшала, курила, ковтала пігулки й постійно спала. - For almost eight years she was afraid to leave the room and only ate, smoothed, smoked, swallowed pills and slept constantly. Мала двох дочок і люблячого чоловіка. She had two daughters and a loving husband.

Вероніка марно намагалася повернути голову в бік цього голосу. Veronica tried in vain to turn her head towards that voice.

— Прокинулася вона лише раз — тоді, коли чоловік завів собі коханку. - She woke up only once - when her husband got a mistress. Влаштувала скандал, схудла на пару кілограмів, розбила кілька тарілок і декілька тижнів не давала сусідам спокою своїми криками. She caused a scandal, lost a couple of kilograms, broke a few plates and for several weeks did not give the neighbors peace with their cries. Хоч як це дико звучить, але то була чи не найщасливіша пора її життя. As wild as it sounds, it was perhaps the happiest time of her life. Вона за щось боролася; життя вирувало в ній, й вона тоді могла подолати всі перешкоди на своєму шляху. She was fighting for something; life was raging in her, and she could then overcome all obstacles in her path.

__«Яке це має відношення до мене?__ — подумала Вероніка, не в силах вимовити й слова. “What does this have to do with me? Veronica thought, unable to utter a word. — __Я не ваша тітка, і в мене немає чоловіка!»__ "I'm not your aunt, and I don't have a husband!"

— Врешті-решт її чоловік позбувся коханки, — додав жіночий голос, — і поступово до тітки вернулась її попередня пасивність. "Eventually her husband lost his mistress," the woman's voice added, "and her previous passivity gradually returned to her aunt." Якось вона зателефонувала мені й сказала, що хоче змінити своє життя — кидає курити. One day she called me and said she wanted to change her life - quit smoking. Тоді ж таки, кинувши курити, почала ковтати чимдалі більше заспокійливих пігулок, а потім повідомила всім, що хоче покінчити з життям. At the same time, quitting smoking, she began to swallow more and more sedative pills, and then told everyone that she wanted to commit suicide. Ніхто їй не повірив. Nobody believed her. І ось одного ранку, залишивши мені прощальне повідомлення на автовідповідачі, вона отруїлася газом. And one morning, leaving me a farewell message on the answering machine, she was poisoned by gas. Я кілька разів переслухала це повідомлення: я ще I listened to this message several times: I still

ніколи не знала її такою тихою, такою впокореною. she had never known her so quiet, so humble. Вона сказала, що не почувається ні щасливою, ні нещасною, тому й не хоче жити. She said she did not feel happy or unhappy, so she did not want to live.

Вероніці стало шкода цієї жінки — вона, либонь, розповідала це все, намагаючися збагнути тітчину смерть. Veronica felt sorry for this woman - she was telling all this, trying to understand her aunt's death. У цьому світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну, хто може засудити людину, котра вирішила померти? In this world where everyone wants to survive at any cost, who can condemn a person who has decided to die?

Ніхто. Кожен знає міру свого страждання або відчуває, що його життя втратило сенс. Everyone knows the extent of their suffering or feels that their life has lost its meaning. Вероніка хотіла це пояснити, але натомість почала душитися трубкою, що стирчала їй з рота, і жінка кинулася на поміч. Veronica wanted to explain this, but instead began to choke on a tube sticking out of her mouth, and the woman rushed to the rescue.

Вона бачила, як жінка схилилася над її прив'язаним тілом, натицьканим трубками і врятованим усупереч її волі. She saw the woman lean over her tied body, crammed with tubes and rescued against her will. Вона виказувала своє бажання знищити його, — мотаючи головою, благала очима, щоб з неї повитягали всі ці трубки і дали їй змогу спокійно померти. She expressed her desire to destroy him, shaking her head, begging her eyes to pull all these tubes out of her and allow her to die peacefully.

— Щось ви нервуєтеся, — сказала жінка. "You're nervous," the woman said. — Може, шкодуєте за своїм вчинком, а чи й далі бажаєте вмерти; та це мене не цікавить. - Maybe you regret your action, but you still want to die; and I'm not interested in that. Моя справа — робити те, що належить. My job is to do what is right. Якщо пацієнт нервується, я мушу, за приписом, дати йому заспокійливе. If the patient is nervous, I must, according to the prescription, give him a sedative.

Вероніка припинила опір, але медсестра вже робила їй укол у руку. Veronica stopped resisting, but the nurse was already giving her an injection. Невдовзі вона знову опинилася в дивному світі без сновидінь — пам'ятала тільки обличчя жінки, котру щойно побачила: зелені очі, каштанове волосся й відсторонений вираз обличчя — обличчя людини, яка робить те, що їй приписано, ніколи не сумніваючись у доцільності тих або інших правил. She soon found herself in a strange, dreamless world, remembering only the face of the woman she had just seen: green eyes, brown hair, and a detached expression, the face of a man who does what is assigned to him, never doubting the appropriateness of one or the other. rules.