×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Маленький Принц" Антуан де Сент-Екзюпері, Частина друга (1)

Частина друга (1)

Скоро з'ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц

попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому:

— Хай приходять хоч тигри пазуристі — не страшно!

— На моїй планеті тигри не водяться,— відказав маленький принц,— а потім тигри не їдять трави.

— Я не трава,— стиха кинула квітка.

— О, пробачте...

— Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми?

"Не може терпіти протягів... для рослини кепсько,— подумав маленький принц.— З цією квіткою морока та й годі..."

— Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула...

I затнулася. Її занесло сюди ще зернинкою. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати, коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула раз-другий — хай маленький принц відчує свою провину.

— То де ж та ширма?

— Я збирався саме по неї піти, але ж ви говорили до мене!

Тоді вона закахикала дужче — вирішила покарати його гризотами сумління.

Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь

недовірою. Порожні необов'язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим.

— Не треба було слухати її,— довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки про тигрячі пазурі... вони б мали зворушити мене, а я розгнівався...

А ще він признавався:

— Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати?

Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити.

IX

Мені здається, що він утік з мандрівними птахами. Вранці того дня ретельно попорав свою планету. Дбайливо прочистив діючі вулкани. Два вулкани в нього діяли. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. А ще він мав один погаслий вулкан. Але, сказав він собі, мало що може статися! Отож він прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять тихо й рівно, без виверження. Виверження вулкана — все одно що пожежа в комині, як там загориться сажа. Земляни, звісно, вулканів не прочистять: для цього ми замалі. Тим-то вони й завдають нам стільки лиха.

Зажурений маленький принц вирвав також останні пагінці баобабів. Він гадав, що ніколи більше не вернеться. Але того ранку звична праця здавалася йому такою любою. А коли востаннє полив квітку й лагодився накрити її ковпаком, йому навіть збиралося на плач.

— Прощавайте,— мовив він квітці. Красуня не відповіла.

— Прощавайте,— сказав він ще раз.

Вона кахикнула. Не від застуди.

— Я була нерозумна,— озвалася нарешті квітка.— Даруй мені. I спробуй бути щасливим.

I ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.

— Авжеж, я люблю тебе,— почув він.— Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте.

Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю... Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний.

— А вітер...

— Не так я вже й застуджена... Нічна прохолода піде мені на користь. Я ж квітка.

— А звірята...

— Слід перетерпіти, коли заведеться дві-три гусениці: я ж хочу познайомитися з

метеликами. Здається, вони прегарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти-бо будеш далеко. А великих звірів я не боюся. Я теж пазуриста.

I простодушно показала свої чотири шпичаки. Потім додала:

— Та не барися, це мене дратує. Намислив іти, то йди.

Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже гонориста

квітка...

X

Найближче до планети маленького принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першім астероїді жив король. Убраний у шарлат і горностай, він сидів на престолі — дуже простому, а все ж величному.

— А ось і підданець! — гукнув король, угледівши маленького принца.

"Звідки він може мене знати,— подумав собі маленький принц.— Він же мене зроду не бачив!"

Він не відав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди — підданці.

— Підійди, щоб я тебе краще роздивився,— мовив король, пишаючись, що може нарешті над кимось королювати.

Маленький принц роззирнувся, шукаючи, куди б сісти, але пишна горностаєва керея окривала цілу планету. Отож він зостався стояти і, стоячи, позіхнув з утоми.

— Етикет не дозволяє позіхати перед монархом,— вирік король.— Я забороняю тобі позіхати.

— Не можу стриматися,— відказав маленький принц, страшенно знічений.— Я здорожився і зовсім не спав.

— Ну, тоді наказую тобі позіхати,— сказав йому король.— Я багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Мені це навіть цікаво. Тож позіхай ще. Це моє повеління.

— Це мене лякає... більше не можу...— відповів маленький принц і весь зашарівся. — Гм... гм... Тоді...— озвався король,— тоді я велю тобі то позіхати, то...

Король аж запинався і, здається, навіть розсердився. Бо для короля найважливіше,

щоб його шанували. Непослуху він не стерпів би. Був то абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав тільки розумні накази.

"Якби я,— любив казати він,— якби я звелів своєму генералові перекинутися морською чайкою, а генерал не виконав би мого наказу, то це була б не його провина. Винен був би я".

— Можна сісти мені? — несміливо спитав маленький принц.

— Велю тобі: сідай! — одрік король і велично підгорнув полу своєї горностаєвої киреї.

Одне вражало маленького принца: планетка така манюсінька. Над ким же владарює король?

— Ваша величносте,— мовив він,— можна вас запитати... — Велю тобі: запитуй! — квапливо сказав король.

— Ваша величносте... чим ви правите?

— Усім,— дуже просто одказав король.

— Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.

— I всім цим ви правите? —перепитав маленький принц. — Усім,— одрік король.

Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній. — I зірки скоряються вам?

— Авжеж,— притакнув король.— Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.

Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи! Згадавши свою покинуту планетку, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:

— Я б хотів подивитись, як сідає сонце... Зробіть мені ласку... Звеліть сонцеві зайти...

— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою — і генерал не виконає наказу,— хто буде винен: він чи я?

— Ви, ваша величносте,— не вагаючись, відповів маленький принц.

— Цілком слушно,— відповів король.— Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

— А як же мій захід соня? — нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

— А коли це буде? — спитав маленький принц.

— Гм... Гм...— відповів король, гортаючи грубого календаря.— Це буде... гм, гм...— сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

— Мені пора,— сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.

— Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.—Зостанься, я призначу тебе міністром.

— Міністром чого?

— Ну, міністром... міністром юстиції.

— Але ж тут нема кого судити.

— Хтозна,— мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже

старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.

— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.

— То суди сам себе,— відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче,

ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

— Сам себе я можу судити де завгодно,— сказав маленький принц.— Для цього

мені нема чого тут жити.

— Гм... Гм...— задумався король.— Здається, десь на моїй планеті живе старий

пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

— Не люблю смертних вироків,— мовив маленький принц.— Та й мені вже пора.

— Ні, не пора,— заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

— Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі...

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король.

I виглядав він дуже владно. "Та й диваки оці дорослі",— помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

XI

На другій планеті жив шанолюб.

— Ага, ось і шанувальник з'явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького

принца.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

— Добридень,— мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

— Це для вітання,— відповів шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На

жаль, сюди ніхто не зазирає.

— Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

— Поплещи у долоні,— порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво

вклонився.

"Тут веселіше, ніж у короля",— подумав маленький принц. I знов заплескав у

долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

— А що слід зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

— Ти й справді дуже шануєш мене? — спитав він маленького принца.

— А що то — шанувати?

— Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і

найрозумніший на планеті.

— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

— Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

— Я шаную,— мовив маленький принц і злегка знизав плечима.— Але яка тобі з

цього радість?

I він утік від шанолюба. "Ці дорослі — дивакуваті люди",— простодушно думав він

дорогою. XII

На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.

— Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц. — П'ю,— похмуро буркнув п'яничка.

— Навіщо ти п'єш? — спитав маленький принц.

— Щоб забути,— відповів п'яничка.

— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички. — Забути, що мені соромно,— признався п'яничка і похнюпив голову.

— Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

— Соромно, що п'ю! — додав п'яничка й замовк остаточно.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

"Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні",— думав він дорогою.

XIII

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов'яга був такий заклопотаний, що

коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

— Добридень,— сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

— Три та два — п'ять. П'ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п'ять — тридцять один.

Ху! А всього виходить п'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

— П'ятсот мільйонів чого?

— Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів... уже не знаю чого... У мене стільки роботи!

Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п'ять — сім...

— П'ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не

заспокоювався, поки не діставав відповіді.

Ділок звів голову:

— За п'ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки,

коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна.

Утретє... оце тепер. Отож, виходить, п'ятсот мільйонів...

— Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

— Це що ж, мухи?

— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

— Бджоли?

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина


Частина друга (1) Part two (1)

Скоро з'ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц

попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому:

— Хай приходять хоч тигри пазуристі — не страшно!

— На моїй планеті тигри не водяться,— відказав маленький принц,— а потім тигри не їдять трави.

— Я не трава,— стиха кинула квітка.

— О, пробачте...

— Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми?

"Не може терпіти протягів... для рослини кепсько,— подумав маленький принц.— З цією квіткою морока та й годі..."

— Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула...

I затнулася. Її занесло сюди ще зернинкою. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати, коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула раз-другий — хай маленький принц відчує свою провину.

— То де ж та ширма?

— Я збирався саме по неї піти, але ж ви говорили до мене!

Тоді вона закахикала дужче — вирішила покарати його гризотами сумління.

Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь

недовірою. Порожні необов'язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим.

— Не треба було слухати її,— довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки про тигрячі пазурі... вони б мали зворушити мене, а я розгнівався...

А ще він признавався:

— Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати?

Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити.

IX

Мені здається, що він утік з мандрівними птахами. Вранці того дня ретельно попорав свою планету. Дбайливо прочистив діючі вулкани. Два вулкани в нього діяли. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. А ще він мав один погаслий вулкан. Але, сказав він собі, мало що може статися! Отож він прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять тихо й рівно, без виверження. Виверження вулкана — все одно що пожежа в комині, як там загориться сажа. Земляни, звісно, вулканів не прочистять: для цього ми замалі. Тим-то вони й завдають нам стільки лиха.

Зажурений маленький принц вирвав також останні пагінці баобабів. Він гадав, що ніколи більше не вернеться. Але того ранку звична праця здавалася йому такою любою. А коли востаннє полив квітку й лагодився накрити її ковпаком, йому навіть збиралося на плач.

— Прощавайте,— мовив він квітці. Красуня не відповіла.

— Прощавайте,— сказав він ще раз.

Вона кахикнула. Не від застуди.

— Я була нерозумна,— озвалася нарешті квітка.— Даруй мені. I спробуй бути щасливим.

I ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.

— Авжеж, я люблю тебе,— почув він.— Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте.

Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю... Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний.

— А вітер...

— Не так я вже й застуджена... Нічна прохолода піде мені на користь. Я ж квітка.

— А звірята...

— Слід перетерпіти, коли заведеться дві-три гусениці: я ж хочу познайомитися з

метеликами. Здається, вони прегарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти-бо будеш далеко. А великих звірів я не боюся. Я теж пазуриста.

I простодушно показала свої чотири шпичаки. Потім додала:

— Та не барися, це мене дратує. Намислив іти, то йди.

Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже гонориста

квітка...

X

Найближче до планети маленького принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першім астероїді жив король. Убраний у шарлат і горностай, він сидів на престолі — дуже простому, а все ж величному.

— А ось і підданець! — гукнув король, угледівши маленького принца.

"Звідки він може мене знати,— подумав собі маленький принц.— Він же мене зроду не бачив!"

Він не відав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди — підданці.

— Підійди, щоб я тебе краще роздивився,— мовив король, пишаючись, що може нарешті над кимось королювати.

Маленький принц роззирнувся, шукаючи, куди б сісти, але пишна горностаєва керея окривала цілу планету. Отож він зостався стояти і, стоячи, позіхнув з утоми.

— Етикет не дозволяє позіхати перед монархом,— вирік король.— Я забороняю тобі позіхати.

— Не можу стриматися,— відказав маленький принц, страшенно знічений.— Я здорожився і зовсім не спав.

— Ну, тоді наказую тобі позіхати,— сказав йому король.— Я багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Мені це навіть цікаво. Тож позіхай ще. Це моє повеління.

— Це мене лякає... більше не можу...— відповів маленький принц і весь зашарівся. — Гм... гм... Тоді...— озвався король,— тоді я велю тобі то позіхати, то...

Король аж запинався і, здається, навіть розсердився. Бо для короля найважливіше,

щоб його шанували. Непослуху він не стерпів би. Був то абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав тільки розумні накази.

"Якби я,— любив казати він,— якби я звелів своєму генералові перекинутися морською чайкою, а генерал не виконав би мого наказу, то це була б не його провина. Винен був би я".

— Можна сісти мені? — несміливо спитав маленький принц.

— Велю тобі: сідай! — одрік король і велично підгорнув полу своєї горностаєвої киреї.

Одне вражало маленького принца: планетка така манюсінька. Над ким же владарює король?

— Ваша величносте,— мовив він,— можна вас запитати... — Велю тобі: запитуй! — квапливо сказав король.

— Ваша величносте... чим ви правите?

— Усім,— дуже просто одказав король.

— Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.

— I всім цим ви правите? —перепитав маленький принц. — Усім,— одрік король.

Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній. — I зірки скоряються вам?

— Авжеж,— притакнув король.— Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.

Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи! Згадавши свою покинуту планетку, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:

— Я б хотів подивитись, як сідає сонце... Зробіть мені ласку... Звеліть сонцеві зайти...

— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою — і генерал не виконає наказу,— хто буде винен: він чи я?

— Ви, ваша величносте,— не вагаючись, відповів маленький принц.

— Цілком слушно,— відповів король.— Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

— А як же мій захід соня? — нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

— А коли це буде? — спитав маленький принц.

— Гм... Гм...— відповів король, гортаючи грубого календаря.— Це буде... гм, гм...— сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

— Мені пора,— сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.

— Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.—Зостанься, я призначу тебе міністром.

— Міністром чого?

— Ну, міністром... міністром юстиції.

— Але ж тут нема кого судити.

— Хтозна,— мовив король.— Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже

старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.

— О, я вже подивився! — вигукнув він.— Там більше нікого немає.

— То суди сам себе,— відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче,

ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

— Сам себе я можу судити де завгодно,— сказав маленький принц.— Для цього

мені нема чого тут жити.

— Гм... Гм...— задумався король.— Здається, десь на моїй планеті живе старий

пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

— Не люблю смертних вироків,— мовив маленький принц.— Та й мені вже пора.

— Ні, не пора,— заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

— Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі...

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

— Призначаю тебе моїм послом! — гукнув услід йому король.

I виглядав він дуже владно. "Та й диваки оці дорослі",— помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

XI

На другій планеті жив шанолюб.

— Ага, ось і шанувальник з'явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького

принца.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

— Добридень,— мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

— Це для вітання,— відповів шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На

жаль, сюди ніхто не зазирає.

— Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

— Поплещи у долоні,— порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво

вклонився.

"Тут веселіше, ніж у короля",— подумав маленький принц. I знов заплескав у

долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

— А що слід зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

— Ти й справді дуже шануєш мене? — спитав він маленького принца.

— А що то — шанувати?

— Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і

найрозумніший на планеті.

— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

— Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

— Я шаную,— мовив маленький принц і злегка знизав плечима.— Але яка тобі з

цього радість?

I він утік від шанолюба. "Ці дорослі — дивакуваті люди",— простодушно думав він

дорогою. XII

На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.

— Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц. — П'ю,— похмуро буркнув п'яничка.

— Навіщо ти п'єш? — спитав маленький принц.

— Щоб забути,— відповів п'яничка.

— Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички. — Забути, що мені соромно,— признався п'яничка і похнюпив голову.

— Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

— Соромно, що п'ю! — додав п'яничка й замовк остаточно.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

"Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні",— думав він дорогою.

XIII

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов'яга був такий заклопотаний, що

коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

— Добридень,— сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

— Три та два — п'ять. П'ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п'ять — тридцять один.

Ху! А всього виходить п'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

— П'ятсот мільйонів чого?

— Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів... уже не знаю чого... У мене стільки роботи!

Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п'ять — сім...

— П'ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не

заспокоювався, поки не діставав відповіді.

Ділок звів голову:

— За п'ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки,

коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна.

Утретє... оце тепер. Отож, виходить, п'ятсот мільйонів...

— Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

— Це що ж, мухи?

— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

— Бджоли?

— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина