Прощавай, літо! (2)

- Дідусю...

- Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув: Douglas swallowed, closed his eyes, and out of the darkness in which he had enveloped himself, blurted out:

- Смерть - це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі? - A morte é quando você está sozinho em um navio a vapor e ele zarpa e leva você embora, e todos os seus parentes ficam em terra?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою. Grandfather digested what he heard, looked closely at a few clouds in the sky, and then nodded his head.

- Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

- Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде. Douglas scanned the cloud that floated aloft and had never been the same as it was at this moment, and would never be the same again.

- Що ти хотів сказати, дідусю?

- Стривай, дай пригадаю. - Hold on, let me remind you. Прощавай, літо?

- Так, сер, - прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову - такою собі короною для молодого короля. "Yes, sir," whispered Douglas, and huddled close to the tall man beside him, and, taking his old hand, pressed it firmly to his cheek, and then placed it on his head, a sort of crown for a young king.

Прощавай, літо!