Прощавай, літо! (2)
- Дідусю...
- Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
- Смерть - це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
- Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
- Та просто захотілося знати.
Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
- Що ти хотів сказати, дідусю?
- Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
- Так, сер, - прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову - такою собі короною для молодого короля.
Прощавай, літо!
