×

We use cookies to help make LingQ better. By visiting the site, you agree to our cookie policy.


image

"Малий і Карлсон, що живе на даху" Астрід Ліндгрен, Карлсон жартує (2)

Карлсон жартує (2)

Тоді Карлсон швиденько переліз через підвіконня й поклав Оскарового гаманця в миску. Гаманець не намок, бо Філле й Оскар висьорбали з миски всю юшку. А годинника Карлсон повісив аж на лампу під стелею. Він там висів на видноті, погойдуючись на ланцюжку, і Філле, Рулле та Оскар відразу побачили його, як тільки повернулися з сіней.

Проте Карлсона вони не помітили, бо він заліз під стіл за скатертину, що звисала майже до самої підлоги. Малий теж примостився біля нього, бо він, хоч як боявся, але хотів бути разом з Карлсоном.

— Гляньте, на лампі висить мій годинник! — вигукнув Оскар.— Як він міг там опинитися?

Він підійшов до лампи, зняв годинника й сховав його до кишені свого жилета.

— А ось лежить і мій гаманець, ви подумайте! — знову вигукнув він, заглянувши в миску.— Ото дивина!

Рулле й Філле вражено глянули на Оскара, і Філле сказав: [323]

— А у вас у селі хлопці, видно, теж маху не дають! Потім вони всі троє знов посідали довкола столу.

— Любий Оскаре,— мовив Філле,— поїж і випий ще трохи.

І Оскар, Рулле та Філле знов заходилися їсти й пити і поплескувати один одного по плечах.

Трохи згодом Філле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів гаманець. Мабуть, він думав, що так буде безпечніше, аніж ховати його до своєї кишені. Та він помилився: Карлсон відразу схопив гаманця й тицьнув його в руку Рулле.

Тоді Рулле сказав:

— Філле, я був до тебе несправедливий, ти шляхетна людина.

За хвилину Рулле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на

підлогу Оскарів годинник. Карлсон узяв його, легенько торкнув за ногу Філле й віддав йому годинника.

Тоді й Філле сказав:

— Немає кращого товариша за тебе, Рулле! А невдовзі Оскар спитав:

— Де мій гаманець? Де мій годинник?

Тієї ж миті гаманець і годинник знов опинились на підлозі під столом, бо ні Філле,

ні Рулле не хотіли мати при собі крадених речей, якщо Оскар зчинить галас. А Оскар і справді почав кричати, щоб йому повернули гаманця й годинника.

Тоді Філле гукнув:

— Звідки ми знаємо, де ти дів свого нікчемного гаманця! А Рулле додав:

— Ми не бачили твого паршивого годинника! Сам стережи свої речі!

Але тієї миті Карлсон підняв з підлоги спочатку гаманця, [324] а потім годинника і всунув їх у руки Оскарові. Той схопив свої речі і сказав:

— Дякую, любий Філле, дякую, любий Рулле. Але більше так не жартуйте зі мною. Тоді Карлсон з усієї сили вдарив Філле по нозі.

— Ти мені заплатиш за це, Рулле! — заверещав той. Тоді Карлсон з усієї сили

вдарив по нозі Рулле.

— Ти здурів, Філле? Чого ти б'єшся? — крикнув Рулле.

І вони посхоплювалися й почали так лупцювати один одного, що всі тарілки

попадали зі столу й порозбивалися в друзки.) Оскар страшенно перелякався, сховав свого гаманця та годинника і чимдуж дременув з кімнати.

Більше він туди не повертався.

Малий теж злякався, але не міг утекти і тому, причаївшись, як миша, сидів під столом.

Філле був дужчий за Рулле, він виштовхав його аж до сіней і ще там частував стусанами.

Тоді Карлсон і Малий мерщій вилізли з-під столу й побачили, що всі тарілки побиті вщент, лише миска ціла.

— Чого миска має бути ціла, як усі тарілки побиті? Це ж буде така самотня й нещасна миска! — сказав Карлсон і щосили шпурнув миску додолу.

Потім вони з Малим кинулися до вікна й швидко вилізли на дах.

Малий почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:

— На якого біса ти, дурню, віддав йому годинника й гаманця?

— Ти що, здурів? — відповів Рулле.— Це ж ти віддав їх!

Почувши їхню лайку, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся. Потім

він сказав:

— Ну, на сьогодні годі. [325]

Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.

Тим часом зовсім стемніло, і Малий та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад

дахами до Карлсоно-вої хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий. Коли вони вже майже дійшли туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною,

мчить пожежна машина.

— Певне, десь горить,— сказав Малий.— Бачиш, приїхали пожежники.

— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон.— От хай тільки

вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник.

З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком

Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

— А що, як це по мене? — враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

— Чого б це пак? — здивувався Карлсон.— Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

— Еге ж, моїй мамі,— сказав Малий.— У неї нерви... Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами,

і він захотів швидше повернутися додому.

— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,— запропонував Карлсон. Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже

нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

— Ну добре,— погодився Карлсон.— Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми

поводилися дуже чемно, [326] просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї хатки.

— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.

— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що

дедалі вище вилазив драбиною.

— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.— Не кажи

пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

— Не рухайся з місця! — звелів він Малому.— Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий подумав, що це велика люб'язність пожежни-кова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.

— Звичайно, мама, а хто ж,— відповів пожежник.— Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:

— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були "нерви". Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей

чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялася, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.

— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози: [327]

— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби

це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама

журитиметься й плакатиме? Малий заворушився на ліжку.

— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він. Мама міцно-міцно обняла його.

— Подумай тільки, а якби ти впав,— сказала вона.— Якби ми втратили тебе?

— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.

— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама.— Ти ж сам знаєш,

що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.

— Еге ж,— сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже

він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п'ятдесят крон.

— Слухайте, тату,— сказав нарешті Малий,— якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п'ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?


Карлсон жартує (2)

Тоді Карлсон швиденько переліз через підвіконня й поклав Оскарового гаманця в миску. Гаманець не намок, бо Філле й Оскар висьорбали з миски всю юшку. А годинника Карлсон повісив аж на лампу під стелею. Він там висів на видноті, погойдуючись на ланцюжку, і Філле, Рулле та Оскар відразу побачили його, як тільки повернулися з сіней.

Проте Карлсона вони не помітили, бо він заліз під стіл за скатертину, що звисала майже до самої підлоги. Малий теж примостився біля нього, бо він, хоч як боявся, але хотів бути разом з Карлсоном.

— Гляньте, на лампі висить мій годинник! — вигукнув Оскар.— Як він міг там опинитися?

Він підійшов до лампи, зняв годинника й сховав його до кишені свого жилета.

— А ось лежить і мій гаманець, ви подумайте! — знову вигукнув він, заглянувши в миску.— Ото дивина!

Рулле й Філле вражено глянули на Оскара, і Філле сказав: [323]

— А у вас у селі хлопці, видно, теж маху не дають! Потім вони всі троє знов посідали довкола столу.

— Любий Оскаре,— мовив Філле,— поїж і випий ще трохи.

І Оскар, Рулле та Філле знов заходилися їсти й пити і поплескувати один одного по плечах.

Трохи згодом Філле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів гаманець. Мабуть, він думав, що так буде безпечніше, аніж ховати його до своєї кишені. Та він помилився: Карлсон відразу схопив гаманця й тицьнув його в руку Рулле.

Тоді Рулле сказав:

— Філле, я був до тебе несправедливий, ти шляхетна людина.

За хвилину Рулле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на

підлогу Оскарів годинник. Карлсон узяв його, легенько торкнув за ногу Філле й віддав йому годинника.

Тоді й Філле сказав:

— Немає кращого товариша за тебе, Рулле! А невдовзі Оскар спитав:

— Де мій гаманець? Де мій годинник?

Тієї ж миті гаманець і годинник знов опинились на підлозі під столом, бо ні Філле,

ні Рулле не хотіли мати при собі крадених речей, якщо Оскар зчинить галас. А Оскар і справді почав кричати, щоб йому повернули гаманця й годинника.

Тоді Філле гукнув:

— Звідки ми знаємо, де ти дів свого нікчемного гаманця! А Рулле додав:

— Ми не бачили твого паршивого годинника! Сам стережи свої речі!

Але тієї миті Карлсон підняв з підлоги спочатку гаманця, [324] а потім годинника і всунув їх у руки Оскарові. Той схопив свої речі і сказав:

— Дякую, любий Філле, дякую, любий Рулле. Але більше так не жартуйте зі мною. Тоді Карлсон з усієї сили вдарив Філле по нозі.

— Ти мені заплатиш за це, Рулле! — заверещав той. Тоді Карлсон з усієї сили

вдарив по нозі Рулле.

— Ти здурів, Філле? Чого ти б'єшся? — крикнув Рулле.

І вони посхоплювалися й почали так лупцювати один одного, що всі тарілки

попадали зі столу й порозбивалися в друзки.) Оскар страшенно перелякався, сховав свого гаманця та годинника і чимдуж дременув з кімнати.

Більше він туди не повертався.

Малий теж злякався, але не міг утекти і тому, причаївшись, як миша, сидів під столом.

Філле був дужчий за Рулле, він виштовхав його аж до сіней і ще там частував стусанами.

Тоді Карлсон і Малий мерщій вилізли з-під столу й побачили, що всі тарілки побиті вщент, лише миска ціла.

— Чого миска має бути ціла, як усі тарілки побиті? Це ж буде така самотня й нещасна миска! — сказав Карлсон і щосили шпурнув миску додолу.

Потім вони з Малим кинулися до вікна й швидко вилізли на дах.

Малий почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:

— На якого біса ти, дурню, віддав йому годинника й гаманця?

— Ти що, здурів? — відповів Рулле.— Це ж ти віддав їх!

Почувши їхню лайку, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся. Потім

він сказав:

— Ну, на сьогодні годі. [325]

Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.

Тим часом зовсім стемніло, і Малий та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад

дахами до Карлсоно-вої хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий. Коли вони вже майже дійшли туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною,

мчить пожежна машина.

— Певне, десь горить,— сказав Малий.— Бачиш, приїхали пожежники.

— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон.— От хай тільки

вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник.

З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком

Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

— А що, як це по мене? — враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

— Чого б це пак? — здивувався Карлсон.— Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

— Еге ж, моїй мамі,— сказав Малий.— У неї нерви... Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами,

і він захотів швидше повернутися додому.

— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,— запропонував Карлсон. Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже

нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

— Ну добре,— погодився Карлсон.— Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми

поводилися дуже чемно, [326] просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї хатки.

— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.

— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що

дедалі вище вилазив драбиною.

— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.— Не кажи

пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

— Не рухайся з місця! — звелів він Малому.— Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий подумав, що це велика люб'язність пожежни-кова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.

— Звичайно, мама, а хто ж,— відповів пожежник.— Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:

— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були "нерви". Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей

чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялася, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.

— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози: [327]

— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби

це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама

журитиметься й плакатиме? Малий заворушився на ліжку.

— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він. Мама міцно-міцно обняла його.

— Подумай тільки, а якби ти впав,— сказала вона.— Якби ми втратили тебе?

— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.

— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама.— Ти ж сам знаєш,

що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

— То я так дорого коштую? - So I'm so expensive? — здивувався Малий.

— Еге ж,— сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже

він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п'ятдесят крон.

— Слухайте, тату,— сказав нарешті Малий,— якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п'ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?