(Передмова) МАРКІЗА О… (1) (МАРКИЗА О) (Vorwort) MARQUISA O... (1) (MARQUISA O) (Foreword) MARQUISE O... (1) (MARQUISE O) (Prefacio) MARQUISA O... (1) (MARQUISA O) (Préface) MARQUISA O... (1) (MARQUISA O) (서문) 마르퀴사 오... (1) (마르퀴사 오) (Предисловие) МАРКИЗА О... (1) (МАРКИЗА О)

ГЕНРІХ КЛЯЙСТ. HEINRICH KLEIST.

**МАРКІЗА О…** MARQUISE Oh...

Переклад з передмовою Translation with a preface Переклад з передмовою

ІВАНА ФРАНКА. IVAN FRANK.

**У ЛЬВОВІ, 1903. In Lviv, 1903. **

З друкарнї Наукового Тов. From the printing house of Scientific Co., Ltd. імени Шевченка names of Shevchenko

під зарядом К. Беднарського. under the charge of K. Bednarskyi.

**Передмова. Preface. **

Генріх Кляйст, що з його деякими прозовими й поетичними творами ми раді би познайомити українсько-руських читачів, займає без сумнїву перше місце в рядї тих нїмецьких письменників, що виросли під безпосередним впливом славної доби велетнїв нїмецького слова: Лєссінґа, Гердера, Ґете й Шіллєра, і яких пізнїйше поколїнє охрестило назвою епіґонів. Heinrich Kleist, whose prose and poetic works we would like to introduce to Ukrainian-Russian readers, undoubtedly ranks first among those German writers who grew up under the direct influence of the glorious age of the giants of the German word: Lessing, Herder, Goethe and Schiller. and whom a later generation baptized with the name of epigones. Отсей характер епіґона великої ґенерациї був правдивою траґедією Генріха Кляйста; занадто близьке сусїдство велетнїв, особливо Ґете, не дало йому дозріти й розвинути ся гармонїйно, зопсувало, здаєть ся, орґанїчну рівновагу його могутнього й огнистого таланту, якому рівних не богато має нїмецька і навіть загально-людська лїтература. This character of the epigone of a great generation was the true tragedy of Heinrich Kleist; the too close neighborhood of giants, especially Goethe, did not allow him to mature and develop harmoniously, spoiled, it seems, the organic balance of his powerful and fiery talent, which is not richly equaled by German and even general human literature.

Бернд Генріх Вільгельм Кляйст, потомок стародавньої шляхетської родини Кляйстів, що видала, особливо в XVIII в. кількох визначних войовників і одного досить талановитого поета Хрістіяна Евальда Кляйста, автора сантиментальної поеми „Весна“, вродив ся 18 жовтня 1777 р. в Франкфуртї над Одрою. Bernd Heinrich Wilhelm Kleist, a descendant of the ancient noble Kleist family, which issued, especially in the 18th century. several notable warriors and one rather talented poet Christian Ewald Kleist, the author of the sentimental poem "Spring", was born on October 18, 1777 in Frankfurt am Main. Сїм'я була досить незаможна; батько вмер, коли малому Генріхови було ледво 11 лїт. The family was quite poor; the father died when the young Henrikhovych was barely 11 years old. Хлопця віддано до школи до Берлїна. В р. 1792 він вступив до пруського війська; в початку 1793 р. вмерла його мати. Не пройшовши порядної середньої школи, він почав у війську, вже бувши офіцером, займати ся наукою, головно математикою і фільозофією, а 4 цьвітня 1799 р. виступив із війська в ранзї секонд-ляйтнанта, щоб приготовити ся до вступленя на унїверситет. Having not completed a decent high school, he began in the army, already an officer, to study science, mainly mathematics and philosophy, and on April 4, 1799, he left the army with the rank of second lieutenant to prepare for entering the university. Він осїв у Франкфуртї над Одрою, закохав ся тут у Вільгельмінї Ценґе, а бажаючи одружити ся з нею, за намовою її сїм'ї подав ся 1800 р. до Берлїна, щоб вистарати собі якусь урядову посаду. He settled in Frankfurt on the Oder, fell in love with Wilhelmina Tsenge here, and wanting to marry her, at the persuasion of her family, he went to Berlin in 1800 to seek a government position. Та не дошукавши ся тут нїчого, пустив ся в подорож, пробув якийсь час у Вірцбурзї, де мабуть у перве в його голові зародив ся плян великого твору, який поставив би його на чолї нїмецького письменства. But not finding anything here, he set out on a journey, stayed for some time in Würzburg, where, apparently, the plan of a great work that would place him at the head of German literature first arose in his head. Вернувши відси знов до Берлїна, він у цьвітнї 1801 р. з сестрою Ульрікою вибрав ся до Парижа, пробув тут аж до падолиста, а розставши ся з сестрою подав ся до Швайцарії, де пробував у домі Чокке. Returning from here to Berlin, in May 1801 he went to Paris with his sister Ulrika, stayed there until he was dead, and after parting with his sister, he went to Switzerland, where he stayed in the Chocke house. Тут написав свою першу драму „Сїм'я Ґонорец“, яку пізнїйше, по кількох перерібках, опублїкував пн. Here he wrote his first drama "The Proud Family", which was later published by Mon. „Сїм'я Шрофенштайн“ (1803). Тут був написаний також його перший безсмертний твір, комедія „Розбитий збан“. His first immortal work, the comedy "Broken Jug", was also written here. Нанявши в Аарґау безлюдний а гарний островець на ріцї Аарі, він жив кілька місяцїв у тиши, занятий лїтературною працею, в тім числї великою драмою „Роберт Ґвіскард“, що мала бути головним твором його житя і де він хотів злучити драматичну силу Айсхіля з богацтвом фантазії Шекспіра. Старий Вілянд, у якого незабаром потім гостив Кляйст і якому він читав деякі сцени з тої своєї траґедії, був до глубини зворушений силою слова її автора і ворожив йому велику будущину. Побут у Швайцарії скінчив ся хоробою Кляйста; в осени 1802 р. він вернув до Нїмеччини, відвідав Шіллєра в Єнї і Ґете в Ваймарі. Шіллєр приняв його щиро; Ґете мовив пізнїйше, що „при найщирійшім намірі приняти його радо нїколи не міг позбути ся почутя трівоги і відрази, бо се було немов тїло, яке природа хотїла зробити гарним, але заражене незлїчимою хоробою.“ Ґете пізнїйше зробив Кляйстові одну дуже фатальну прислугу, виставивши в Ваймарі його „Розбитий збан“ у такім сфушерованім видї, що його — одинокий примір на тій князївській сценї — прилюдно освистано.

Кляйст знов пішов блукати без виразного пляну: Липськ, Дрезно, знов Швайцарія і екскурсія через Альпи до Італїї. В поворотї відси його в Женеві напала страшна розпука і зневіра в свої сили. Пішов блукаючи до Франциї і зайшов знов до Парижа, де одного дня в приступі розпуки спалив свойого „Роберта Ґвіскарда“ і иньші папери і хотїв завербувати ся до французького війська, що власне готовило ся до виправи на Анґлїю. Не виконавши сього наміру вернув до Нїмеччини, та в Моґунції занедужав і пролежав пять місяцїв хорий на ласцї зовсїм чужих людий.

Аж у червнї 1804 р. він вернув знов до Потсдаму. Тут при помочи свояків і знайомих він одержав маленьку посаду діетаря при королївських доменах у Королевцї, та видержав на нїй лише рік (1805–6). А всеж таки був сей рік, проведений у тиші, та при тім серед інтелїґентного і прихильного йому товариства, дуже важний для його лїтературної творчости. Тут він викінчив свій „Розбитий збан“, переробив Молїєрову комедію „Амфітріон“, а перейшовши до новелї написав зараз дві прегарні річи: „Землетрясенє в Чілї“ та „Маркізу О…“ Тут нарештї, ще раз переходячи до думки зілляня Айсхіля з Шекспіром і напоєня сеї форми новим романтичним духом, він написав траґедію „Пентезілея“, в якій, як сам висловляв ся, лежить увесь біль і весь блиск його душі. Почутє власної сили змоглось у нього, віджила віра в свій талант, а одержавши в груднї 1805 р. з приватної шкатули пруської королеви Люізи малесеньку пенсийку 60 люідорів річно „для основаня незалежної екзистенциї і для заохоти до лїтературної працї“, він весною 1806 р. покинув свою посаду, бажаючи зовсїм посьвятити ся лїтературі.

Початок його нової карієри був дуже нещасливий. З разу він занедужав і мусїв лїчити ся; потім прийшла війна: нещасливі битви під Єною і Ауерштетом відразу розбили пруську державу. Кляйст забажав подати ся з Королевця до Дрезна, але по дорозї, в Берлїнї його ще з двома иншими дімісіонованими пруськими офіцерами арештували французькі власти і відіслали як воєнного бранця до Франциї, з разу до кріпости Fort de Joux, а відси до укріпленого табора в Шальонї над Марною. Кляйста з разу взяли за прусьського шпіона і йому грозило розстрілянє; аж по кількох місяцях його увільнено. Він подав ся до Дрезна, де навязав зносини з ріжними визначними репрезентантами полїтичного й лїтературного житя. Тут розпочав за грошевою підмогою своєї сестри видавати лїтературно-полїтичну часопись „Phöbus“, що мала бути орґаном нового поколїня, хоча й величала ся обіцяним співробітництвом Ґете. Та часопись продержала ся всього один рік, а Кляйст відсунув ся від неї ще вчаснїйше. Тим часом він написав свою велику траґедію „Катруся з Гайльброну“, в якій змалював свій ідеал коханки — всею душею і всїм тїлом відданої призначеному для неї мужови. Наполєонівські війни і глубоке упокоренє Нїмеччини розбудили в його душі горячий нїмецький патріотизм і ненависть до Французів. Він написав траґедію „Германова битва“ (Hermannsschlacht), де в образї війни Ґерманцїв з Римлянами змалював нїмецько-французький антаґонїзм і конечність дружнього та безоглядного виступленя Нїмцїв проти „відвічного ворога“. Надїючи ся швидкого вибуху війни він писав горячі поетичні поклики: „Воєнна пісня Нїмцїв“, „До цїсаря Франца“, „До архикнязя Кароля“, „Ґерманїя до своїх дїтий“. Та ось вибухла пожадана війна 1808 р. Всї надїї Кляйстові були звернені на Австрію; він поспішив туди, побув у Празї, та в дорозї до Відня наскочив як раз на кроваву битву коло Асперн. Недалеко поля битви його арештували австрійські офіцери, а потім йому велено забирати ся. Д. 31 мая він вернув до Праги, носив ся з гадкою заснувати тут нову часопись „Germania“, але нещаслива для Австрії битва під Ваґрамом і закінченє війни миром у Зноймі розвіяло його пляни. Кляйст носив ся, здаєть ся, з думкою виконати замах на Наполєона при помочи отрути, але покинув сей плян і вернув до Нїмеччини. В р. 1810 він уже в Берлїнї, де викінчує свій остатнїй великий твір „Принц Гомбурський“. Та його надїї на виставленє сеї драми, що була найбільшою апотеозою нїмецької династїї і пруського духа, розбили ся, так як і в загалї анї одна з його драм за житя автора не дочекала ся відповідної сценїчної вистави, окрім згаданої вже скандальної вистави „Розбитого збана“ в Ваймарі та не дуже вдатної вистави „Катрусї з Гайльброна“ в Віднї. Ще раз попробував Кляйст щастя на полї журналїстики і розпочав з д. 1 жовтня 1810 р. видавати „Berliner Abendblätter.“ Часопись була мізерна, держала ся головно новинками, в тім числї й полїтичними; та щоб обминути надто строгу цензуру, Кляйст видавав її як чисто забавну. Колиж наслїдком безтактовности одного співробітника уряд заборонив подавати в часописи які будь полїтичні новини, вона упала. Ще якийсь час бив ся Кляйст мов риба об лїд, жебраючи ласки то у мінїстра Гарденберґа, то у короля, то у знайомих та ріднї. Та коли всї надїї розбили ся, коли навіть сестра Ульріка відвернула ся від нього, він постановив зробити конець свойому житю. Одна хора, екзальтована жінка, Адольфіна Софія Генрієта Фоґель, заявила охоту вмерти з ним разом. Д. 10 падолиста 1811 р. обоє поїхали з Берлїна над озеро Ванзе (Wannsee), і тут на березї озера недалеко гостинницї Кляйст застрілив насамперед свою товаришку, а потім себе.

Так погиб один із найбільших талантів нїмецької лїтератури, драматик, якого перевисшив у Нїмеччинї хиба один Шіллєр. Нещасливі обставини та власна незгармонїзована вдача не дали йому дозріти і розвинути ся в повнї; негода важких полїтичних обставин дала йому почути себе тяжше, нїж иншим, тай сама його лїтературна дїяльність почалась і скінчила ся якось під нещасливою звіздою. Драму, що мала бути короною його творчости, спалив сам автор у приступі якогось одуру, а припадком захований уривок її показує, що цїлість, хоч може й не виправдувала пересадних Кляйстових надїй, все таки була обдумана і переведена ґенїяльно. З пізнїйших його творів треба жалувати загубленя просторого, двотомового романа, що був у автора вже майже готовий. Перше збірне виданє Кляйстових творів, доконане пятнацять лїт по його смерти Людвіком Тіком, було далеко не докладне; Тік позволяв собі аж надто часто поправляти Кляйстів текст. Аж у другій половинї XIX віку почала критика а за нею й публїка лїпше розуміти і висше цїнити Кляйста; кращі його твори, особливо „Розбитий збан“, повість „Михайло Кольгаз“, новелї „Землетрясенє в Чілї“, „Маркіза О…“ та инші поперекладано на французьку та анґлїйську мову; численні публїкації листів, споминів та иньших матеріялів уможливили чим раз докладнїйше пізнанє його в многих точках і доси загадкового житя. Величезна інтензивність чутя, сильно напружений драматизм акції та замилуванє до патольоґічних появ душі або тїла зближують Кляйста з иньшим ґенїяльним і так само нещасливим письменником XIX-го віку, з великим Росіянином Хведором Достоєвським.

Оповіданє „Маркіза О…“ написав Кляйст у часї свойого побуту в Королевцї; друком вийшло воно в р. 1808 у випуску Кляйстового журнала „Phöbus“ за лютий. Воно викликало дуже неоднакове вражінє: дехто, прим. голосний тодї Ґенц, бачив у ньому неначе зразок у Декамерона і ремствував на його поміщенє; особливо остро против Кляйста виступали за сей твір деякі більш або менше підстаркуваті панни, називаючи оповіданє „огидним,“ „довгим і нудним“ і впевняючи, що „жадна женщина не може читати його без румянця стиду.“ Натомісь иньші не скривали свойого подиву, а співредактор „Феба“ Адам Міллєр говорив про „моральну високість“, про „королївську правдивість та незрівнану штуку малюнка“ сеї історії. Отся штука мальованя характерів без властивої характеристики, самими дїлами та поступками даної особи, чинить Кляйстову новелю ще й доси взірцевою. „Загальне збаламученє почутя, доконане через ненормальну та невияснену подїю, надало всїм характерам сього твору дуже різкі й виразні обриси — прегарна нагода для психольоґа Кляйста, виявити з артистичною роскішю всю свою бистроумність на тім улюбленім полї. І справдї, се була неначе Кляйстова докторська праця. Він міг до схочу нагромаджувати трудности, шалено переплутати всї нитки, ввести всїх у найшвидше темпо екзальтації, і в даній хвилї, немов легким рухом руки, розвязати все на загальне успокоєнє.“ Так судить один новійший критик про сю новелю[[1]](https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B7%D0%B0_%D0%9E%E2%80%A6_(1903)#cite_note-1). Відповідно до композиції дібрано й стиль оповіданя, дуже оріґінальний і незвичайний, особливо для наших часів. Фр. Серваес каже про нього: „Отся oratio obliqua з масою накопичених речень на „що“, наглі перескоки до oratio recta, яка сим робом виглядає ще більш оживленою; сьмілий порядок слів з частими вставками та повсуваними реченями надають цїлій дікції швидке, поквапне, вперте і при тім якесь капризне темпо, що немов симболїчно змальовує рівночасно енерґічну і повну суперечностий вдачу поета. Цїле Кляйстове житє порушувало ся таким темпом. Усюди короткі пристанівки, зір завше біжить далї з великою нетерплячкою до неосягненої ще, а горячо пожаданої мети. Таким робом і отсе оповіданє з його змістом, нїби прихапцем узятим із якоїсь анекдоти, зраджує нам усе внутрішнє житє поета“.

Що до жерел, із яких черпав Кляйст мотиви сього оповіданя, в нїмецькій науцї зібрано досить вказівок. Сам автор подаючи зміст того нумеру Phöbus'а, де було надруковане його оповіданє, додав при титулї увагу, що воно „взяте з правдивого факту, але подїя з півночи перенесена на південь“. Подібний факт став ся 1806 в Гайдельберзї; його героєм був професор тамошнього унїверситету Вайденбах. Але вже перед тим знаходимо подібний мотив, оброблений новелїстично одною дамою в Бекерових „Erholungen“ 1805 р. Пошукуваня в старшій лїтературі виказали паралєльні оповіданя і у Руссо, і у Монтеня, і у Сервантеса, і в „Cent nouvelles“ панї Ґомец[[2]](https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B7%D0%B0_%D0%9E%E2%80%A6_(1903)#cite_note-2). Та про те треба сказати, що жаден із сих авторів не зробив із сеї теми твору, що міг би хоч по троха видержати порівнанє з Кляйстовою новелею.